ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ
ВІННИЦЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

МІСЬКИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

ДОШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД № 60 

 

 

 

 



 

СЕРІЯ ІНТЕРАКТИВНИХ ІГОР

НОМІНАЦІЯ « ЕЛЕКРОННО-ОСВІТНІЙ РЕСУРС ДНЗ»

 

                                                                           Автор:

                                          Білоус Вікторія Володимирівна

                            вихователь ДНЗ № 60

                                                   Кваліфікаційна категорія«спеціаліст»

                         тел.+80679241882

 

 

 

м. Вінниця

2015 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор: Білоус Вікторія Володимирівна, вихователь дошкільного навчального закладу № 60

Білоус Вікторія Володимирівна  «Моя Батьківщина – це моя Україна», інтерактивна гра /В.В.Білоус – Вінниця, ММК, 2015. 87с.

 

 

Рецензенти :

Козловська О.Ф., завідуюча дошкільним навчальним закладом № 60

Півторак А.А., методист міського методичного кабінету Департаменту освіти Вінницької міської ради

 

            В запропонованому електронному  ігровому посібнику «Батьківщина-це моя Україна» міститься 8 ігор  для організації роботи з дітьми 5-7 річного віку по  закріпленню  і узагальненню знань про природу України, державні та народні символи, свята, національний одяг, страви, традиції та звичаї українського народу. В додатку до електронного ігрового посібника зібрано  інформаційно-пізнавальний матеріал «Енциклопедичні сторінки»,  для педагогів та батьків , який подано  по розділах електронного посібника. Посібник створено для педагогів дошкільних закладів,та батьків.

 

Вступ

              В Концепції дошкільного виховання в Україні, Державній національній програмі «Освіта», Законі України « Про дошкільну освіту», Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні підкреслюється велика роль патріотичного виховання, передбачається взаємопроникнення сімейного і суспільного виховання з метою створення для кожної дитини єдиного виховного середовища.

              Дошкільний вік – це  період коли в дитини починає формуватися мораль та образ власного «Я», виникає потреба осягнути явища суспільного життя. І те, що закладено в цей період, згодом, як квітка, розквітає і плодоносить.

             Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, щоб вони розуміли, що Батьківщина — це місце, де людина народилася, живе, де народились і живуть її батьки.

             Виховання любові до Батьківщини – завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей дошкільного віку. Однак в значному ступеню така складність виникає при спробі переносити на дітей «дорослі» показники проявів любові до Вітчизни.

            Дошкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли дитину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе.

           Поданий у посібнику теоретичний і практичний матеріал допоможе  педагогам дошкільних закладів та батькам формувати в дітей громадянські якості особистості,  духовну культуру рідного народу, усвідомлення того, що вони живуть в Україні, в прекрасній ,багатонаціональній, самостійній державі.

 

 

 

 

             Методичні рекомендації

           Ідеалом виховання  є гармонійно розвинена ,високоосвічена , соціально активна й національно свідома людина,що наділена високою громадською відповідальністю,високими гуманними якостями, є носієм кращих надбань вітчизняної культури,здатна до саморозвитку  й самовдосконалення.

           Дошкільний вік – це початок становлення особистості. Особливо протягом  середнього і старшого дошкільного віку відбувається формування культурно-ціннісних орієнтацій духовно - етичної  основи особистості дитини,  розвиток її емоцій, відчуттів, мислення,механізмів соціальної адаптації в суспільстві, починається процес  національно-культурної  самоідентефікації усвідомлення себе в навколишньому світі. Саме з дітьми цього віку варто поглиблено працювати над формуванням  патріотизму. Помічником у цьому для вихователів та батьків стане  електронний ігровий посібник «Батьківщина-це моя Україна» в якому міститься 8 електронних ігор,об’єднаних однією темою: «Державні символи України», «Народні символи України», «Природа України», «Свята», «Українські національні страви», «Український національний одяг», «Природа України», «Сім чудес України».

             Ігри спрямовані на організацію роботи  по  закріпленню  і узагальненню знань дітей середнього та старшого дошкільного віку про рідну країну .

            Завдання посібника  збагачувати уявлення вихованців про рідний край,  про національні і державні символи України;розвивати пізнавальний інтерес до традиційного одягу українців, зокрема української сорочки, віночка. Збагатити знання дітей про національні українські страви,виховувати шанобливе ставлення до традицій та звичаїв українського народу, його культури , історії.

           Електронний посібник може використовуватись вихователем,як в індивідуальній роботі з дітьми поза заняттями,  так і в роботі з підгрупами під час занять.

          В додатку до електронного ігрового посібника зібрано  інформаційно-пізнавальний матеріал «Енциклопедичні сторінки»,  для педагогів та батьків,  який подано   по розділах електронного посібника.

          Завдання педагогів та батьків об’єднати зусилля у розвивально – виховному впливі на дитину , формуванню  в неї позитивного світосприйняття , любові до рідного краю, формувати в дітей бачення помічати красу традиційного українського життя,вчити вихованців пишатися своєю країною.

          Електронний ігровий посібник спрямований на допомогу вихователям дошкільних закладів та батькам для організації роботи з дітьми 5-7 річного віку. Поданий у посібнику теоретичний і практичний матеріал допоможе  педагогам дошкільних закладів, батькам формувати в дітей громадянські якості особистості.

 

 

 

Опис ігор

 

 Державні символи України

 
 

            МЕТА: Закріпити знання дітей про державні символи України, їх значення Формувати пізнавальний інтерес до державних символів України.
Розвивати у дітей пам'ять, увагу, логічне мислення. Виховувати патріотичні почуття .

           ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати державні символи. Обрана картинка символу має переміститись на мапу України.

           ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші.

Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє, вони грають по черзі. Перемагає той, хто правильно обере символи держави.

           ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати потрібну картинку,її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана картинка не перемістилась на мапу, право ходу переходить до суперника.

 

 

Народні символи України

 

          МЕТА: Закріпити знання дітей про народні символи України, їх значення. Формувати пізнавальний інтерес до народних символів  українського народу.
Розвивати у дітей пам'ять, увагу, логічне мислення. Виховувати патріотичні почуття .

          ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати  картинки, які характерні для  народного символу. Обрана картинка має переміститись до символу.

         ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші.

Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. Перемагає той, хто обере більше правильних картинок.

         ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати картинку, її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана картинка не перемістилась до народного символу, право ходу переходить до суперника.

 

 

 Природа України

           МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з природою рідного краю, з її рослинним та тваринним світом.

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати інтерес і любов до рідної природи.       

           ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати природні об’єкти характерні для місцевості рідного краю . Натискаючи на ліву кнопку миші, розмістити потрібні рослини і тварини .

          ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

          ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб об’єкти розмістились  у відповідних місцях їх потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний об’єкт, право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере рослини та тварини рідного краю.

 

Народні свята в Україні

           МЕТА: Розширити уявлення дітей про державні,релігійні та народні свята в Україні, традиції та обряди їх святкування. Формувати пізнавальний інтерес до звичаїв українського народу.

Розвивати у дітей пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати інтерес і повагу до українських звичаїв .

          ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати зайву картинку, яка не має відношення до даного свята. Зайва картинка має збільшитись у розмірі.

          ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. Перемагає той, хто обере більше зайвих картинок.

 

Сім чудес України

               ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати зайвий об’єкт, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо картинка не збільшилась, право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере зайві картинки.

              МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з визначними місцями рідного краю. Вчити обирати з поданих об’єктів «Чудеса України».

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати пізнавальний інтерес і любов до рідної країни

              ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати фото визначного місця,що входить до «7 чудес» України. Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати потрібне фото .

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати.  Якщо гравців двоє , вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

             ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою  кубика чи лічилки. Правильно обраний об’єкт має збільшитись у розмірі, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний об’єкт,  право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере «7 чудес України».

 

 

Український віночок

            МЕТА: Ознайомити дітей з різновидами віночків. Вчити добирати квіти з яких  сплетений віночок. Розвивати мислення,увагу  дітей . Виховувати інтерес до народних символів , естетичні смаки.

            ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати квіти, які вплетені в віночок. Правильно обрана квіточка має розміситись навколо віночка.

            ПРАВИЛА:Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

ХІД ГРИ:  У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб квіти розмістились  навколо віночка,їх потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші.

Якщо квіточка залишилася на місці, право ходу переходить до суперника.

Перемагає той, хто швидше обере квіти до віночка.



 

Український одяг

             МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з українським національним одягом. Вчити обирати серед різного одягу національний.

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати у дітей бажання носити український національний одяг.

             ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати серед елементів  одягу національний. Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати потрібне вбрання .

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

            ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Правильно обраний елемент одягу збільшується, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний одяг, право ходу переходить до суперника.  Перемагає той, хто  обере більше національного одягу.

 

 

              МЕТА: Закріпити знання дітей про традиційні страви України. Вчити обирати з поданих страв національні. Розвивати у дітей пам'ять , увагу , логічне мислення. Виховувати пізнавальний інтерес до української кухні.

             ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати  національну страву. Обрана страва має переміститись в миску.

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений картинку не переміщувати. Якщо гравців двоє, вони грають по черзі. Перемагає той,хто обере більше національних страв.

             ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати потрібну страву, її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана страва не перемістилась в миску, право ходу переходить до суперника.

 

 

 

Енциклопедичні сторінки

(на допомогу педагогам та батькам)

 

Державні символи

 

 Державний Прапор України

 

           Прапор — це певного кольору чи кольорів і форми полотнище з емблемами та іншими прикрасами, яке є символом країни, території, організації, партії, навіть однієї особи. Залежно від ритуалу прапор кріпиться до древка, піднімається на щоглі, просто вивішується чи розстеляється.

           Українські національні кольори — синій і жовтий. З давніх-давен українська земля була хліборобським краєм. Блакитне небо над золотою нивою — ось який прекрасний зміст нині вкладає у національні кольори кожен українець-патріот. Отже, наш прапор — синьо-жовтий. А чи можна сказати, що він жовто-синій? Ні, оскільки за правилами геральдики (наука, що вивчає герби) кольори «читаються» згори донизу. До прапора виявляють пошану, схиляючи голову чи вклоняючись, а часом і стають на одне коліно. Військові віддають прапорові честь.

 

 

Державний Герб України

                                                         фото 2

         Великий Державний Герб України(фото 2), згідно зі статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

19 лютого 1992 р. Верховною Радою України (фото 2) ухвалена постанова "Про Державний Герб України", якою було затверджено «Тризуб, як малий герб України» i, відповідно, головний елемент великого герба. З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття. За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Після київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб.

 

Державний Гімн України

            Державний гімн України — один з головних державних символів України поряд з прапором і гербом. Державним гімном є перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно його «Музичну редакцію» ухвалила Верховна рада України 15 січня 1992 року; слова гімну затверджено законом «про Гімн України» 6 березня 2003 року

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам браття  молодії , усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положем за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Народні символи

                Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ.

                В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символікою Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.
                Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках.

Народні символи це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні.

 

Тополя  (фото 3)
До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

              
           Здавна у нашому народі найбільш  шанованим деревом є верба.  «Без верби і калини – нема України», – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: «Де вода, там і верба».            Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. 

 

              фото 3                                    Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття.
         Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.
Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.
Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша:

           "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."
    А якщо впадеш ти на чужому полі,
    Прийдуть з України верби і тополі;

           Стануть над тобою, листям затріпочуть,

     Тугою прощання душу залоскочуть.

               Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди.

                                                                 Калина(фото4)
     Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди.

     Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.
      З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але 

 загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.            Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.
Оспівана калина у поезіях Т. Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.

 Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

 

                                                                   Дуб (фото 5)

          Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура-8м.
Підчас грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева -54 припадає на дуб.

             Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили.

            Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

 

 

 

 

 

 

 

                                                                            

                                                                                   Барвінок (фото 6)

          Є у нас і квіти -символи. Одною з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. 

    Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

 

 

 

 

 

 

                                                Тваринні символи України

           Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

                                                                    Зозуля (фото 7)

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні

душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі

померлих - то де їм місце? В раю.

І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося "Вирій".

А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля

ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кува-

ти довгі роки життя людям.                 

     І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів.

Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка.

Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано.

У народних піснях її порівнювали з матір'ю,                         

                             

 

 

                                                                                    Лелека(фото8)
           Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. Ну, а як відомо - від кохання народжуються діти.

   От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.
Лелека є символом птаха, що за старовинними переказами в давній Україні-Русі символізувала Матір Славу - жіночий образ Святого Духа - покровительки України-Русі. До речі, символом Олімпійської збірної України теж є лелека.

 

 

 

 

 

                                                        Журавель (фото9)

         Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

"Журавлі кру, кру,

В чужині умру,
Доки море перелечу,

Крилонька зітру,"

– скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

 

 

 

                                                                              Ластівка (фото 10)

      Символом матері є ластівка.   Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла

вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ

довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожанниці - покровительки матері - породіллі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір’їв.

                                                                      Соловей (фото 11)
        Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну.

Але що були  солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.
              Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у якомусь селі. Всі люди в той час були в полі і село було німе. – Що то за люди тут живуть? - подумав соловей.  - Ні тобі пісні, ані музики не чути. Але зайшло сонечко, і люди гуртом повертали додому. То тут, то там чулися пісні. Але пісні були сумними. Тяжка праця за день забрала багато сил. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов'ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Але все те було вже знайоме цареві і він сердився.                    Аж ось під вікнами заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув - і велів тому солов'ю співати день і ніч ...
Зачудовані солов'ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі  пісні.

 

НАРОДНІ СВЯТА

                                                  ДЕНЬ СВЯТОГО АНДРІЯ ПЕРВОЗВАННОГО (фото 13)

         13 грудня святкуємо День святого Андрія Первозванного. Андрій був першим з апостолів, хто пішов слідом за Ісусом Христом. Згодом він привів до Спасителя свого рідного брата — святого апостола Петра. Із братом раніше Андрій займався рибальством. І вирушив святий Андрій із проповіддю святого слова у східні країни, до Дніпра.

Давня легенда говорить, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнську віру на побережжі Чорного моря й у Києві. Літопис, який датується XIII століттям, містить переказ XIII століт.

          переказ про заснування Києва Андрієм Первозванним: «На цих горах засяє ласка Божа, буде велике місто...»

         Незважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничніших, найцікавіших, цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калетою та інші ворожіння.

      Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя. Ворожити слід у ніч перед святом.

       Одним із найпоширеніших способів ворожіння є випікання балабушок (маленькі тістечка круглої форми з білого борошна). Для балабушок треба носити воду... ротом. Хлопці теж не гають часу — до їхніх святкових «обов'язків» уходить якомога більше смішити дівчат, щоб вони воду не донесли до місця призначення. Коли дівчата вже знесилені від сміху, вони домовляються з хлопцями, щоб ті не смішили, а натомість обіцяють їм частування. Нарешті, балабушки спеклися й охололи. Тепер кожна дівчина позначає своє тістечко (можна папірцем, ниткою або ще якимось чином — хай фантазія підкаже); на підлогу стелять чистий рушник, на нього розкладають балабушки. Потім до дому пускають голодного собаку та слідкують, чию балабушку та яким чином пес з'їсть першою. Першою вийде заміж та дівчина, чия балабушка буде з'їдена першою. Якщо пес віднесе тістечко з рушника вбік, значить, хазяйці цієї балабушки судилася доля далеко від рідних країв. Дуже погано, якщо собака не з'їсть балабушку, а лише надкусить.

Інший спосіб ворожити — слухати попід вікнами в ніч перед Андрієм. Почуте дівчата тлумачили відповідно до можливостей власної фантазії.

        Пізно ввечері дівчина набирає жменю коноплі (або символічно — будь-якого зерна), сіє на снігу та примовляє:

Андрію, Андрію, Коноплі сію, Спідницею волочу, Заміж вийти хочу.

Потім слід набрати жменю снігу в тому місці, де сіяла коноплі, і вже в домі, коли сніг розтане, рахує насіння. Якщо парна кількість виходить — подружнє життя буде щасливе, якщо непарна — не дуже.

        Або ж виконується «засівання конопель» (іноді замість конопель використовується льон або мак). Як правило, це відбувалося так: у найбільш глухому кутку двору (біля криниці або дровітні) дівчина в темряві засіває жменю насіння. Потім, зігнувшись так, щоб її спідниця або фартух торкалися землі, дівчина кілька разів обходить засіяне місце, «волочачи коноплі». Ці дії супроводжуються спеціальною магічною формулою — віршами на зразок наведених вище:

Андрію, Андрію!

Я на тебе льон (коноплю) сію

І запаскою волочу,

Бо я заміж хочу!

Дай же, Боже, знати

З ким весілля грати.

           Якщо дівчині цікаво, яка професія буде в майбутнього чоловіка, вона розкладає на підлозі миску з водою, трохи пшениці та дзеркальце, а потім пускає півня. Якщо півень спершу клюватиме зерно — чоловік буде добрим господарем, якщо гляне в дзеркальце — ледарем, а якщо спочатку нап'ється води — п'яницею. Про фах майбутнього чоловіка можна «дізнатися» й іншим чином: дівчата йшли до водойми й набирали трохи намулу в жменю. Потім удома слід уважно розглянути принесене? трісочка в намулі пророкує, що чоловік буде теслею, шматочок шкіри — шевцем, просто пісок — можливо, муляром тощо. Багато в цьому разі залежить від гостроти зору й творчої уяви дівчини, яка ворожить.

             Щоб «визначити» ім'я нареченого дівчина виходить на вулицю й запитує першого ж чоловіка, який їй зустрінеться, як його звати. Відповідь — ім'я майбутнього чоловіка.

             З кусання калети розпочинається Андріївський вечір. Уся молодь — і парубки, і дівчата — сходяться разом. Кусання калети — один із важливих обрядів цього свята. Калета — це великий солодкий, з медом і фруктами борошняний корж,

зверху оздоблений сухими вишнями чи родзинками, «щоб і гарна була Калета».

 

                                                                               ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ (мал. 14)

Дуже давно в місті Мірра (Італія) жив хлопець на ім'я Миколай. Він був єдиною дитиною в дуже багатій родині, але батьки померли рано. Тому Миколай став відлюдником, мрійником, звернувся до вивчення наук. Легенда розповідає, що одного разу Миколай дізнався, що на околиці міста живе бідна дівчина, яка не може вийти заміж тільки тому, що не має посагу. Хлопець вирішив зарадити біді дівчини. Уночі він прийшов у її дім і непомітно підкинув пакунок із необхідною сумою грошей їй у вікно.

        Ясна річ, бідна дівчина вирішила, що це втручання неземних сил, і містом поширилася чутка, що янгол спустився з неба й допоміг закоханим. Це була найщасливіша подія в житті Миколая, він зрозумів, що його призначення — робити добро.

             Ще багато добрих справ зробив Миколай, і весь час він ховався, не виказував свого імені, а місто дивувалося все більше. Але люди дуже цікаві, тому й вистежили хлопця. Коли вони дізналися, хто насправді цей добродій, то зробили його своїм єпископом. По смерті він був канонізований. За переказами, навіть його святі останки мають надзвичайні властивості: вони зберігаються нетлінними й виробляють чудесне мирро, від якого багато людей зцілилися.

Напередодні 19 грудня (а саме цього дня святкуємо день святого Миколая) до дітей має завітати святий Миколай і покласти під подушки або в чобітки миколайчики — приємні подарунки від доброго святого за гарну поведінку протягом року.

             За радянських часів це свято було частково забуте, традиції зберігалися тільки в Західній Україні. Натомість зараз відбувається надзвичайно швидке відродження таких приємних національних традицій. На честь цього святого названо велику кількість церков по всій Україні.

 

                                                                  НОВИЙ РІК (фото 15)

           Це одне з найбільш таємничих, урочистих і «родинних» свят, яке обіцяє здійснення мрій кожному, хто вірить у дива. Очікують дива не тільки діти, але й дорослі, навіть якщо вони зовні серйозні й не подають виду.

За стародавньою легендою, Дід Мороз мешкає далеко на півночі Європи, у Фінляндії.

Звичний транспорт для Діда Мороза — запряжені в сани олені. Роздавати новорічні подарунки він починає з Лапландії. Легенда дуже красиво описує Лапландію: води там покриті срібним льодом, а на небі замість сонця — прекрасні зорі. Проте це тільки одна з легенд. А ось трошки історії. На думку дослідників, справжній Дід Мороз мешкав на березі Середземного моря. Наприкінці III століття в Лікії, біля кордону із сучасною Турцією, жив парубок на ім'я Ніколаус. Він мав духовне звання й був шанований людьми за доброту, прагнення допомогти бідним і знедоленим. Саме за ці заслуги його й вважають святим. Цей святий не тільки намагався зарадити біді ближнього, але й знаходив і повертав додому викрадених дітей. Похований Ніколаус у соборному храмі в місті Мірра, що в Італії. Місцеві жителі до сьогодні вшановують останки цього святого.

           Коли європейські переселенці оселилися в Америці, вони принесли на континент і свої традиції, легенди, перекази, і серед них — традицію вшанування святого Ніколауса. А Санта Клаус — не що інше як святий Ніколаус (пригадайте наше свято святого Миколи, що припадає на 19 грудня). А в 1822 році в Америці було видано книгу «Прихід святого Миколи». Автор Клеменс Мур розповідає про надзвичайну й таємничу зустріч хлопчика та святого Миколи напередодні Різдва. Дослідники схильні вважати саме цей рік — рік виходу книги у світ — роком народження Діда Мороза.

        Неможливо визначити, який народ почав святкувати зустріч Нового року першим, оскільки цей день свят кується всіма народами нашої планети з давніх часів. Але до кожного народу Новий рік приходить «у свій час», відповідно до традицій, звичаїв, легенд цього народу, пов'язаних із місцем проживання, історичною долею та ін. Але все ж таки пальму першості у справі святкування Нового року деякі вчені віддають китайцям, які свого часу започаткували традицію привітання одне одного святковими листівками. Первинні листівки містили лише ім'я того, хто їх вручав, на них не було ні привітань, ні побажань. До речі самій святковій листівці вже понад тисячу років.

             Слов'яни за стародавніх часів ушановували бога вишень Керніса — навесні на вишневих гілках запалювали святкові свічки. Цю традицію в слов'ян  запозичили німці .

          За часів Київської Русі запалювання вогнів було обов'язковим елементом у процесі «програмування» гарного врожаю. 1 вересня — цивільний Новий рік, виникнення якого пов'язане з тим, що цього дня цар вершив суд.

Поступово всі європейські народи почали святкувати Новий рік 1 січня. На теренах Київської Русі початок нового року на 1 січня переніс цар Петро І у 1700 році. Відповідно до історичних згадок, перший день нового року був відзначений урочистим парадом на Красній площі в Москві. І він же, Петро І, увів традицію прикрашати вічнозелені дерева, активно впроваджуючи також святкові привітання, феєрверки, новорічні кумедні костюми з масками.

           В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям.             Гілки «дідуха» — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Він символізував спільного предка.

           Вважається, що Новий рік треба зустрічати в обновках, щоб весь рік були обнови. За повір'ям, який перший день нового року, таким буде й весь рік, тону бажано важку й неприємну роботу відкласти на потім.

Напередодні свята діти пишуть листа Діду Морозу, розповідаючи про свою поведінку протягом минулого року й загадуючи бажання, які Дід Мороз постарається виконати.

            Вступаючи до нового року, кожному з нас варто озирнутися назад, оцінити, як ми поводилися минулого року, що доброго та приємного встигли зробити, які спогади беремо із собою до року наступного. І дійти висновків, що ще залишилося виконати наступного року. Ми завжди сподіваємося отримати від долі подарунки в новому році.

 

                                                                                             СВЯТ-ВЕЧІР. (мал. 16)

         Одне з найбільш важливих родинних свят, один із найбільш магічних днів, коли кожна сім'я і словом, і ділом створювала у своїй оселі атмосферу затишку, багатства, щастя й миру, — Свят - вечір, що припадає на 6 січня.

Цього дня ще від самого ранку хазяйка береться до роботи: у першу чергу слід виконати магічну дію — добути «новий вогонь». Для цього треба взяти кремінь та кресало, що пролежали під образами останні дванадцять днів, потім перехреститися тричі й викресати «новий вогонь», ставши обличчям до сходу сонця. Протягом останніх дванадцяти днів останнього місяця  господиня сушила дванадцять полін, які саме тепер і треба розпалити «новим вогнем».

              А потім настає черга приготування дванадцяти святкових страв. Зазвичай це узвар, варений горох, смажена капуста, риба, квасоля, вареники, картопля, гриби, гречана каша, голубці, коржі та пшенична кутя. Ця багата вечеря обов'язково має бути пісною; до столу господиня в основному подає дари саду й городу, щоб таким чином подякувати минулому року за благополуччя родини.

             Добрий господар теж не гає часу, поки господиня порається біля печі: він повинен напоїти й нагодувати худобу, прибрати в хліві, ретельно оглянути двір, дім — усе своє господарство. Уся родина, усе живе й неживе, що має відношення до сім'ї, повинно бути готове до зустрічі урочистого свята. Обов'язково слід повернути до господи все, що було де-небудь забуте або кимось позичене.

                  Уся родина цього вечора неодмінно має бути разом, щоб і протягом року пам'ятати про міцність родинних вуз. Старі люди кажуть, що та людина, яка проведе Свят-вечір поза сімейним колом, весь рік блукатиме світом, почуватиметься незатишно й одиноко. Важливо також у цей день пробачити всі кривди, що були вам заподіяні, щоб не брати образи й поганий настрій із собою до майбутнього року.

            Отже, весь день минає в поранні по хазяйству, веселих і важливих турботах. Прийнято цього дня не снідати й не обідати; дещо з'їсти в обідній час дозволяється хіба що дітям задля збереження нормального функціонування травної системи. Коли ж починає вечоріти, хазяїн дому готує символ урожаю — «дідуха». Переступаючи поріг рідного дому, господар вітається з хазяйкою так, наче вони вперше цього дня побачилися, вітає зі Свят - вечором, бажає ста років щастя та здоров'я всім, хто є присутнім у домі. Завершивши святкові побажання, він ставить «дідуха» під образами, кладе побіч нього господарське начиння, а господиня застеляє все це новою білою скатертиною.

            Потім хазяїн уносить до хати невеликий оберемок сіна й соломи. Солому треба постелити на підлозі, а сіно — розділити на дві частини, бажано нерівні. Меншу частину слід покласти на покутній бік святкового столу, а більшу — під цей же стіл. На цю копицю треба поставити невеличку ладанку, щоб оселя сповнилася святковими ароматами, а збоку від сіна — залізні господарські речі, наприклад сокиру або леміш. Хазяї дому з хлібом і ладанкою в руках обходять все своє господарство, обкурюючи і таким чином забезпечуючи захист дому від відьом та інших злих сил. Хазяйка посипає землю дрібним насінням маку, а хазяїн «зарубує поріг».

             Ці магічні дії допомагають господарям дому захистити свою оселю від злих сил не тільки на цей вечір, але й протягом усього наступного року. Існує традиція класти під святкову скатертину по голівці часнику під кожен кут — знову ж таки задля захисту від ворожих людині сил.

Святкова вечеря, як уже згадувалося, обов'язково повинна бути приготовлена на «новому вогні», за умови дотримання магічних законів цього вечора. Ось основні дії, що передбачені стародавніми українськими традиціями святкування.

             Дитина віком до семи років кладе на сіно, що лежить на кінці столу, три хлібини, дрібку солі, воскову свічу. Потім господиня ставить на стіл вечерю, а на покутті — кутю й узвар. Надвечір діти вже дуже голодні, але вони знають, що зарано просити їсти, неодмінно треба дочекатися, поки зійде вечірня зоря — знамення того, що Син Божий народився. Коли сходить вечірня зоря, до кімнати входить господар і урочисто повідомляє, що Свят - вечір розпочався. Перш ніж перейти до святкового прийому їжі, він має нагодувати свою худобу, «пригостити» її всіма святковими стравами, подякувати їй за вірну службу протягом минулого року. Господиня в цей час так само пригощає святковою вечерею свійську птицю.

          Цього дня в жодному разі не можна бити тварин — це великий гріх. Власне, бити тварин будь-якого дня не треба.

Коли господарі повертаються до хати, хазяйка вимикає світло, велить дітям принишкнути, а хазяїн виходить за двері зі святковою вечерею в руках і гукає до безкрайого зоряного неба: «Морозе, іди до нас кутю їсти!» Далі звичай велить мовчки почекати, чи не відгукнуться таємничі сили природи, а потім гукнути ще двічі. Після третього заклику господар мусить промовити: «Як не хочеш іти до нас, то й не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди на моря, на ліси, на гори, а нам шкоди не роби!»

            Потім він тричі припрошує сірого вовка, аби не брав у господі ні телят, ні ягнят, ні поросят, а насамкінець — злі бурі й вітри. Після виконання цих магічних дій господар, не озираючись, повертається до хати, причиняє за собою двері. І до самого кінця вечері не можна відчиняти двері й тим більше виходити з дому.

             На Свят - вечір родина обов'язково згадує своїх померлих родичів, припрошує їх узяти участь у вечері. Сідаючи за стіл, необхідно подути на стілець, щоб «не придавити мертву душу» , яка, імовірно, прийняла запрошення на цю святкову вечерю. Для мертвих душ родичів можна або залишити узвар на вікні, або після вечері не прибирати зі столу немиті ложки — начебто щоб душі лизали й не залишилися голодними. Хазяїн дому тричі обходить «за сонцем» навколо столу з кутею та свічкою в руках, потім на колінах перед образами молиться за померлих родичів. Дружина й діти діють так само. Потім уся родина молиться за свою родину й господу — аби все на добре велося. Далі господар закликає всі грішні й праведні душі на Святу вечерю, передає миску з кутею господині. І тільки після цього родина починає разом вечеряти.

           Першою традиційно слід куштувати кутю, а потім уже решту приготовленого, запити все узваром. Якщо сталося так, що в господі гостює стороння людина, її обов'язково кличуть до святкового столу. Гість на Свят - вечір приносить щастя до оселі.

          Будь-яка дрібничка під час святкової вечері має величезне значення, зокрема вся родина уважно стежить за тінню на стіні — вона віщує події майбутнього року. Не можна багато говорити, не годиться виходити під час вечері з-за столу, забороняється пити, бо якщо дитина витримає спрагу — справжнім козаком буде. Якщо за святковою вечерею дівчина чхне — це знак, що вона заміж вийде, якщо хлопець чхне — добрим козаком буде. Раніше батько в такому разі доньці дарував теля — на щастя, а синові — лоша.

               Важлива подія цього вечора — діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом. Ось кілька уривків — прикладів українських святкових привітань — колядок.

... На райських дверях Господь Бог стоїть,

Господь Бог стоїть, сам три служби служить:

Першу службу — за господаря,

Другу службу — за господиню,

Третю службу — за челядочку,

За челядочку, за сина й дочку...

Хай дасть вам Бог!

Нова радість стала,

Яка не бувала:

Зірка ясна над вертепом

Весь світ осіяла.

Де Ісус родився,

Там світ просвітився,

І чабани з ягнятком

Перед Божим дитятком

На коліна стають,

Царя-Бога вихваляють:

Ой ти, Царю, наш Царю,

Наш небесний Володарю,

Пошли, Боже, літа многії

Цього дому Господарю,

Щоб і хліб родився,

Щоб і скот плодився,

Щоб і пан-господар

Нічим не журився.

Описуючи чесноти й красу хазяїв дому, колядники вдаються до поетичних образів:

У тім саду три тереми:

В одному — красне сонце,

У другому — ясний місяць,

У третьому — дрібні зірки.

Ясний місяць — пан господар,

Красне сонце — жінка його,

Дрібні зірки — його діточки.

Добрий вечір!

 

 

 

                                                                  РІЗДВО ХРИСТОВЕ 

           У деяких регіонах України колядувати можна вже 6 січня, в інших місцевостях — 7 січня, на Різдво Христове. Колядувати можуть і діти, і парубки й дівчата, інколи навіть і солідні господарі.

          Яка ж історія цього свята? Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.

          Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Вифлеєма прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з'явитися всьому населенню на перепис. Оскільки на перепис населення Римської імперії зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди зазвичай ховалися чабани. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті. На небі засяяла Вифлеємська зірка, орієнтуючись на неї, до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і смирно. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка.

           До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.

Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день Зародження у світі.

           Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.

Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

                                                  ЩЕДРИЙ ВЕЧІР (СВЯТО МЕЛАНКИ)

            Щедрий вечір, що припадає на 13 січня, уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Цього дня батько ховається від своїх дітей за символом багатства та щедрості — за пирогами.

          Діти повинні вдавати, що в цю мить батька не бачать — так велить традиція. Вони мусять запитувати в матері, де ж тато подівся. А «здивована» мати бажає, аби й наступного року діти за пирогами батька не помітили.

Після цього господар хреститься та запрошує родину до столу — до щедрої куті.

          Для дівчат одна з найважливіших цього вечора справ поворожити. Здебільшого ворожать так само, як і на Андрія: бігають запитувати ім'я в першого стрічного; кидають чобіт через плече — куди носком буде звернений, у той бік і заміж дівчині йти; навпомацки лічать кілки в огорожі, на якій зупиняться — прикрашають, а потім роздивляються, чи гарного «нареченого» собі вибрали, тощо.

                                                                           Водіння кози:

       Цього дня козу водять. Саму козу здебільшого роблять із дерев'яної палиці, один із кінців якої слід розколоти — це будуть роги. Роги можна прикрасити на власний смак, зокрема, можна прив'язати дерев'яні ложки — козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляють якийсь віхтик — це буде козячий хвіст. Коли коза готова, її треба «одягти» в старий кожух хутром нагору, але так, щоб видно було, де в цієї імпровізованої кози «морда». Рукава кожуха мають звисати вниз — це «ноги» кози. От той, хто цього вечора «коза», залізає під кожух, однією рукою тримається за прикрашену палицю та крутить «хвостом».

                Окрім «кози», компанія вибирає на вечір «кота» — зазвичай це наймолодший хлопець із гурту; до обов'язків «кота» входить носити торбу, нявчати та просити сала.

Дійство починається з настанням темряви. Діти підходять до будь-якої хати й просять:

— Пустіть у хату, бо вже так коза змерзла!

Господар відповідно до звичаю наче відмовляється:

—   Дуже тісно в домі, ніде козі розгулятися. А діти продовжують просити:

—   Та пустіть уже, бо несила — так змерзла! Традиція вимагає, щоб тричі господар відмовив «козі» й тільки потім запитав дозволу в господині. І тоді «коза» вже звертається до господині:

—  Хазяйко, будь ласка, пустіть, бо замерзну не тільки я, але й козенята!

— Уже пізно, та й діти сплять — ви їх налякати можете. Навіщо ви нам здалися?

І знову тричі господиня відмовляє (а для цього їй ніколи не бракує причин), а коза все проситься. Нарешті дозвіл від хазяйки дому отримано:

— Добре, ідіть, але дивіться — співайте добре!

Ось тепер уся ватага дітей заходить до хати, знімає шапки, вітається з присутніми. «Коза» починає співати, при цьому разом із «котом» тупцює в такт пісні:

Ну, панове,

Ну, мурове,

Ставте вряду —

Я козу веду!

Діти господарів тішаться з того, що відбувається в оселі, їм дозволено смикати «кота» за вуса й «козу» за хвіст. У цей час підспівує решта гурту, оповідаючи в пісенній формі поневіряння бідної «кози»:

Де взявся вовк — козу натовк,

А вовченята — за козенята!

Де взявся заєць — став козу лаять...

Перший стрілець — козак-молодець,

Ударив козу в праве вухо...

Коза впала,

Хвіст задрала.

               Під час співу «коза» намагається відтворити пантомімою слова пісні. Ясна річ, у кінці пісні падає та вдає, ніби мертва. Щедрівники хором співають далі, жартома перелічуючи, які харчі зарадять лиху й оживлять «козу». «Кіт» із ними цілком згоден:

Сала, сала, сала!

Щоб наша коза встала!

«Коза» оживає, схоплюється на рівні ноги й прямує до печі, принюхуючись, а щедрувальники продовжують жартівливо співати:

Коли пісню доспівано, весь гурт дітлахів-щедрувальників звертається до хазяїв в один голос із побажанням здоров'я та святковими вітаннями, всі кланяються господарям. І тепер діти отримують із рук господаря заслужені солодощі, дрібні гроші тощо.

«Кіт» у цей час жартома випрошує в господині сала. Після трьох традиційних відмов господиня все ж таки пригощає кота — салом, козовода — пирогом, а скарбника гурту — грішми.

Отак, досхочу пощедрувавши, молодь збирається в одному домі разом і продовжує веселитися.

 

                                          НОВИЙ РІК ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ (день Василя)

              Це свято Василя Великого, день обрізання Господнього, відзначається 14 січня. Ісус Христос на восьмий день після свого Різдва прийняв обрізання відповідно до старозавітного закону для всіх немовлят чоловічої статі. Після виконання обряду дитині дали ім'я, провіщене архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії — Ісус.

            Василь Великий — архієпископ Кесарій— народився в 330 році в Кесарії. Його родина була дуже відомою та щиро відданою християнській вірі. Одержавши блискучу освіту в Кесарії, Василь став на шлях аскетичного життя: був читцем у церкві, а потім роздав усе своє майно біднякам й започаткував обитель для ченців. До своєї обителі він запросив Григорія Богослова, із яким потоваришував у роки молодості. Ченці в обителі жили в суворому втриманні, багато працювали, постійно вивчали Святе Письмо. Василь Великий написав збірник правил праведного життя.

              Після смерті єпископа Кесарійського посвятили в сан Василя. За часів розколу християнської церкви цей святий отець зробив дуже багато для віруючих людей, зокрема допомагав їм не втратити віру, закликав до терпіння, смирення та мужності. Він відмовив у сприянні імператору Валенту, не злякався навіть погроз смертною карою.

              Пізніше Василь Великий заснував два монастирі — жіночий і чоловічий, у кожному окрузі своєї митрополії утримував богадільні та будинки для прочан. Його життя — справжній зразок для наслідування.

А тепер переходимо до народних традицій цього дня. Головна людина сьогодні — перший посівальник. Перший посівальник — це перший « полазник », який приносить до оселі

щастя.

           Відповідно до народних уявлень, дівчата щастя не приносять, тому їм посівати небажано.

               Деякі господині не виносять із хати «посівального сміття» від Свят - вечора до Нового року — бережуть, щоб не винести разом зі сміттям і власне щастя й долю. А коли все ж таки виносили, то обережно спалювали в саду, спрямовуючи «чудодійний вогонь» на дерева, щоб добре родили. Існує також звичай через цей вогонь стрибати — це, мовляв, гарний урожай забезпечить і очистить від усього поганого, що в новий рік із собою брати не варто.

Цього дня діти прокидаються дуже рано, бо в них важлива справа — посівати треба. Народна традиція велить посівати спочатку в рідній оселі, а вже потім іти до чужих

людей:

—  На здоров'я, на щастя, на Новий рік, щоб усе родило краще, ніж торік, — жито, пшениця, усяка пашниця... Дай, Боже!

Батьки дякують дитині за побажання щастя, обдаровують її грішми:

—  Ось тобі грош — будь завжди хорош!

Потім дитина йде посівати до найближчих родичів і найкращих друзів. Цієї ночі за старих часів у двері стукати не прийнято було, бо люди не замикалися — посівальників ждали. Прослухавши посівальну пісеньку, люди дякували посівальникові й обдаровували його грішми й солодощами.

          І так діти посівають майже до обіду. Коли ж родина сідає обідати, батько сина пригощає чарівним пирогом. Вважається, що згадка про цей пиріг допоможе за потреби відшукати потрібну дорогу, коли заблукаєш. Дорослі на це свято повинні пити не по одній, а по дві чарки, щоб усі люди в парі жили.

 

                                                       ГОЛОДНА КУТЯ (другий Святий вечір)

           18 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту — нічого не їдять. Аж коли зійде вечірня зоря, тоді можна сідати вечеряти, але й тоді на стіл подаються тільки пісні страви: смажена риба, гречані млинці, вареники з капустою, узвар і кутя. Після святкової вечері повинні «прогнати» кутю — на вулиці б'ючи палицею в причільний кут, примовляють щось на зразок:

Утікай, кутя, з покуття,

Узвар, іди на базар,

Паляниці, залишайтесь на полиці,

«Дідух» — на теплий дух,

Щоб кинути кожух.

           За переказами, ще запорозькі козаки кутю проганяли на Січі, але в дуже своєрідний спосіб — зчиняючи стрілянину.

Коли на дворі запанує темрява, родина виносить із дому «дідуха» й спалює в садку або десь в іншому місці — «пускає на теплий дух». Ці магічні дії відображають прощання з зимою, спалення зими й закликання весни. Попіл зі згорілого «дідуха» зазвичай розкидають по городу — на добрий урожай.

Цього дня прийнято святити в церкві воду, причому посуд, призначений для свяченої води, прикрашають квітами, щоб Бог оберігав від різних негараздів. У деяких регіонах України господині замішують на свяченій воді рідке тісто й цим тістом малюють на стінах дому й інших господарських будівель хрести «від злих сил». Господар дому окропляє свяченою водою всіх, хто є присутнім в оселі, при цьому супроводжує свої дії приблизно такими словами: «Дай нам. Боже, і на той рік діждати!» Далі слід так само окропити господу — Усе» що в домі й навколо дому. Наймолодший син або донька мають свої обов'язки цього дня: мусять узяти три пироги й, ідучи за батьком, надкусити один із пирогів у передпокої, другий — у коморі, а третій — надворі. За старих часів свяченою водою малювали хрести навіть на хліборобському знарядді, окроплювалася худоба.

              Після цих магічних дій родина сідає за стіл і з'їдає святкові пироги, дякуючи Богу за те, що вже має, і благаючи про милосердя й надалі. Решту вечері віддають свійським тваринам. По вечері всі члени сім'ї кладуть використані ложки в одну тарілку (миску тощо), а поверх них слід покласти хліб — на добрий урожай.

          Якщо зранку чиясь ложка буде знайдена перевернутою, значить, на хазяїна цієї ложки наступного року чекає тяжка хвороба або навіть смерть.

За народними повір'ями, у цей день слід засвітити рано лампу, щоб кури добре неслися, до того ж не можна голосно кликати птицю, щоб злі сусіди не почули й не наврочили. Дівчатам дозволяється в цей вечір ворожити, а дітям — щедрувати. Кожна дитина з ватаги щедрувальників носять із собою оберемок ліщини, щоб на знак подяки господарю вручити гілочку. Господар же має обдаровувати щедрувальників пригорщею вівса, намоченого у воді. У деяких регіонах України хлопці щедрують виключно під вікнами дівчат на порі, а якщо домівку з незаміжньою дівчиною обминули, це натяк на те, що їй ще зарано дівувати, вона ще мала.

            Дуже давніх часів сягає вірування, що на це свято тварини говорять людською мовою, але підслуховувати ці розмови в жодному разі не можна, бо за таке Бог покарати може.

 

 

 

                                                                ВОДОХРЕЩЕ(фото 17)

          Це свято, що відзначається 19 січня, має й іншу назву — Богоявлення. Може виникнути закономірне запитання: чому Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме цей день. Відповідь проста: справжній день не той, у який Христос народився, а той, у який він хрестився й освятив воду.

Від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, воно прийшло до нас із запровадженням християнства.

Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.

            До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження. Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути присутня під час освячення храмів, жилих і господарських будівель, а також усіх предметів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу.             До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків кращих за святу воду.

         Може виникнути питання, навіщо треба щороку знову і знову освячувати воду? Відповідь досить проста. Світ наш сповнений гріхів, а церква, освячуючи воду, повертає водній стихії первинну чистоту. Священики акцентують увагу на тому, що Бог не творить чудес там, де людина їх очікує просто з цікавості, без щирого наміру скористатися ними задля власного спасіння. Щоб свячена вода приносила користь, необхідно дбати про чистоту власних думок і вчинків.

            Але повернемося до опису свята Водохрещення. За тиждень до свята чоловіки вирубують із річкового льоду хрест великого розміру, обливають червоною фарбою або й просто буряковим квасом. Так само з льоду вирубують престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки — це «царські ворота».

            На березі річки, знову ж таки біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священик занурює в річкову воду (в ополонку) хрест під спів хору «В Йордані хрещуся тобі, Господи...». Ось тепер вода вважається освяченою, і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила, і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду — хай побільше її загине від сильних морозів. За легендою, на Водохрещення вода в річці на якусь мить перетворюється на вино.

              Принісши додому свячену воду, господар кропить усе в оселі й господарстві. Уся родина сідає до столу, перед їжею випивши свяченої води. Після обіду дівчата йдуть до річки, щоб умитися йорданською водою — задля вроди та здоров'я. Подекуди зберігається звичай співати господарю оселі величальні пісні:

Гей, пане господарю,

У господі, як в раю:

У тебе воли половії,

У тебе плуги золотії,

У тебе двори кедровії,

У тебе столи калиновії...

Величальні пісні годиться завершувати побажаннями добра, щастя, злагоди та багатства, наприклад, такими:

Гей, пане господарю,

Щасти , Боже, з Йорданом,

І з водицею, і з царицею,

З усім домом, з усім добром,

І з синами-соколами,

І з дочками - чічками...

У відповідь на таке щедре побажання всього найкращого господар дому обдаровує співців грішми.

Перший понеділок після Водохрещення — святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.

 

                                                                    ВЕЛИКДЕНЬ (фото 18)

        При виході євреїв з Єгипту янгол, який знищував єгипетських немовлят-первістків, побачивши кров великоднього жертовного ягняти на дверях єврейських домів, проходив повз них (євр. «песах»), не чіпаючи немовлят єврейських родин. Великдень відноситься до тих свят, дата яких міняється кожного року, визначеної немає. Зазвичай він відзначається не раніше 4 квітня та не пізніше 8 травня. У перекладі з давньоєврейської мови «пасха» — «проходження повз, позбавлення». Інші назви цього свята:

           Світле Воскресіння, Христовий день. За переконанням православних віруючих, Великдень пов'язаний з воскресінням Ісуса Христа, а отже, символізує перемогу добра над з Інші назви цього свята: Світле Воскресіння, Христовий день. За переконанням православних віруючих, Великдень пов'язаний з воскресінням Ісуса Христа, а отже, символізує перемогу добра над злом і світла над пітьмою. Христове Воскресіння стало своєрідним свідченням того, що Ісус Христос — це істинний Спаситель, оскільки він переміг смерть, воскреснувши. І цим він дав надію всім віруючим людям, власне, зробив людей переможцями смерті, адже, відповідно до заповідей Святого Письма, кожна людина протягом праведного свого земного життя може заслужити право на власне безсмертя.

            Божественній славі Сина Божого та величі світлого Великодня відповідає особлива урочистість, із якою проводиться богослужіння як у перший день Великодня, так і протягом усього Великоднього тижня.

           Отже, що нам розповідають церковні перекази? Коли Ісус Христос подорослішав, він у супроводі дванадцятьох учнів пішов із дому подорожувати Єрусалимом. Три роки присвятив він мандрам, проповідуючи любов до ближнього та праведне життя, зцілюючи тяжко хворих людей. Знайшлися злі й заздрі до чужої слави люди й звели на Христа наклеп, начебто він підбурює простих людей проти існуючої влади; Отже, жерці Єрусалима підкупили за тридцять срібних одного з Ісусових учнів — Іуду, щоб той зрадив свого вчителя й передав до рук «правосуддя». Рада єрусалимських жерців засудила Сина Божого до страти, римський намісник Понтій Пілат затвердив смертний вирок. Ісуса Христа було розіп'ято на горі Голгофа поблизу Єрусалима разом із двома розбійниками.

            Один з учнів Христа, Йосип, був дуже багатою та поважною людиною, а тому зміг випросити в Понтія Пілата тіло вчителя й поховав його у власному саду, точніше, у камінній печері, що знаходилася в його саду. На третій день після власної смерті Ісус Христос воскрес. Цю подію він же й передбачив, але людям важко повірити в такі неймовірні речі, тому вони й не дуже-то вірили. Але янгол спустився на землю, забрав камінь, що затуляв вхід до печери з тілом Ісуса Христа, — і Син Божий воскрес. Протягом сорока днів після свого чудесного воскресіння являвся він спочатку Марії Маг-далині, а потім своїм учням, проповідуючи Царство Боже. Отже, учні Христові стали апостолами й понесли людям слово свого вчителя.

            Після свого воскресіння Ісус Христос перебував на землі ще протягом сорока днів. У цей період він з'являвся святим апостолам і навчав їх Божественної мудрості. Тому Великодні свята й тривають протягом сорока днів.

            Чому Великдень — це великий день за народними уявленнями? Давні легенди кажуть, що того дня, коли Ісус Христос народився, день був такий довгий і ясний, що дорівнював аж сімом сучасним дням. Ось така одна з народних версій походження назви цього свята.

Під час великодніх свят люди радять дотримуватися основних «запобіжних» засобів, аби все, що робиться в ці дні членами родини, було цій родині на добро, на щастя, на здоров'я.

            Ось кілька порад щодо крашанок і писанок та інших продуктів, посвячених у Великдень:

найкращий час для варіння писанок — чистий четвер.

            У великодній понеділок люди ходять одне до одного в гості, обмінюються крашанками та пасками, цілуються-христосуються. У першу чергу слід відвідати близьких людей — родичів, друзів, священика та ін. Урочистий обов'язок віднести святкові пироги покладається на дітей. Ті, хто отримує подарунки, заохочують маленьких візитерів солодощами та дрібними грішми, причому солодощами має пригощати жінка, а грішми обдаровувати — господар дому. А наступного дня діти, здебільшого хлопчики, виголошували перед родичами та друзями великодні вірші, вітаючи всіх зі святом і бажаючи всього найкращого:

Коли прийняв Ісус муки,

Узяли його під руки,

Його мати стояла,

Такі слова промовляла:

«Як будеш ти воскресати,

Перед тобою будуть янголи літати,

Зі святим Воскресінням вітати».

За свої привітання малеча отримує знову ж таки гроші та солодощі, на додачу — крашанку.

 

                                                                                ЗЕЛЕНІ СВЯТА (фото19)

          Цього дня стародавні римляни святкували день предків — розалії. На думку дослідників, назва свята походить від назви квітки — троянди (рос. роза). Традиція святкування була  перейнята давніми слов'янами, а пізніше, з прийняттям християнства на Русі, органічно злилася зі святом Трійці.

Тиждень перед Трійцею — зелений тиждень (інші назви — клечальний, русальний). Зелені свята зазвичай мають такі складові:

—   три останні дні зеленого тижня;

—   три перші дні троїцького тижня.

                      Відповідно до народних вірувань під час Зелених свят прокидаються небіжчики. Вважається, що цими днями можна зустріти русалок, які виходять із води.

                У четвер, перший день зеленого тижня, незаміжні дівчата завивають вінки з конвалій, василька, чебрецю, полину й інших квітів у полі, у лісі, співаючи відповідних святу пісень. Потім вони ходять від хати до хати з цими вінками на голові.

             У деяких регіонах України від самого ранку цього дня дівчата готують різні святкові страви. На обід обов'язково слід подати смажену яєчню на додачу до інших страв. Потім вони готують вибране для святкування подвір'я: ретельно прибирають, ставлять посередині молоде деревце, а під нього — посудину з водою.

               Діти, переважно хлопчики, тримають у руках приготовлені дівчатами страви та відра на палицях, наповнені пивом. Одна з дівчат бере в руки деревце та починає співати. До неї приєднуються інші дівчата. Потім усі діти урочисто йдуть до лісу. Там розкладають принесену їжу та починають пригощатися.

              Після пригощання дівчата розходяться лісом і вибирають одну або кілька берізок для завивання. Вінки в'ють прямо з гілок берези, не відриваючи їх від дерева. Коли берези вже «прикрашені», дівчата обирають старшу куму, підкидаючи вгору хустки: котра підкине вище — та й старша кума. А в день власне Трійці дівчата знову йдуть до лісу — розвивати берези. Стан вінка з березового гілля показує дівчині, яка його завивала, яким для неї буде наступний рік — вдалим чи не дуже.

            Або ж так. Дівчата та хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей «вінок», щоб гілки не розійшлися, а дівчина кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Учасники обряду (чи це пара — хлопець з дівчиною, чи двоє дівчат) ставали кумами — найближчими друзями:

Ой кумочки, да голубочки,

Ми у ліс ідем, ми кумиться йдем!

І покумимося, й поголубимося!

А на дубочку два голубочки:

Вони купляться, обіймаються й пригортаються...

        Трохи по-іншому виглядає обряд завивання берези в білоруському варіанті: дівчата розвішують на березах уже готові, заздалегідь сплетені з квітів вінки, а потім стрибають навколо дерев, ляскають у долоні та співають. Замість «старшої куми» дівчата обирають з-поміж себе «русалку», яка й верховодить у жартах і танцях з нагоди свята.

           Українські дівчата за старих часів на Зелені свята «водили тополю». Серед дівчат обиралася найвища дівчина — «тополя». Обрану «тополю» прикрашали намистом, різнокольоровими стрічками, барвистими хустками. І ось «тополя» вбрана, тепер дівчата починали водити її по селу й по полях. Кожна людина, яка зустрічала цю урочисту процесію, повинна була чимось обдарувати дівочу громаду. Подібну традицію мають білоруси — «водіння куща», хорвати, естонці, німці, чехи та словенці водять убраного зеленими гілками хлопця — «зеленого Юрія».

           Суботнього ранку, напередодні Трійці, і незаміжні дівчата, і молодиці знову йдуть збирати квіти й зілля, а ввечері цього ж дня уквітчують будівлі, ворота, дерева навколо оселі й господарських споруд. Клечанням називають зайві дерева та просто гілки, що зрубані саме в цей день, тому й виникла одна з назв святкового тижня — клечальний тиждень.

 

                                                            ДЕНЬ ІВАНА КУПАЛА (Різдво Предтечі) (фото 20)

         7 липня православні християни святкують Різдво святого пророка Предтечі та Хрестителя Божого Івана. За церковними переказами, батьки Івана Хрестителя — Єлизавета й священик Захарія з міста Хеврон. Вони аж до старості не мали дітей, але одного разу під час богослужіння Захарії явився архангел Гавриїл. Він став біля кадильного жертовника й провістив народження в Захарія сина, і син той стане провісником Спасителя.

Захарія спочатку не повірив архангелу, і той його покарав за невіру німотою. Це покарання одночасно було й знаменням, що Гавриїл каже правду. Коли довгоочікувана дитина нарешті народилася, Захарія на папері написав, що її зватимуть Іваном. І німота одразу спала.

Одночасно з Єлизаветою при надії була й Марія, майбутня мати Ісуса Христа. Коли народився Син Божий, Ірод наказав убити всіх немовлят. Дізнавшись про це, Єлизавета втекла разом із сином та сховалася в печері посеред пустелі. Захарія в цей час був у Єрусалимі. Ірод послав до нього вояків, щоб вони дізналися від нього, де ховається Єлизавета з немовлям. Оскільки священик у жодному разі не хотів видавати дружину,                   (фото 20)

його було вбито прямо в храмі. Єлизавета мешкала в пустелі до самої смерті. А Іван Предтеча перебував під охороною янгола, а коли трохи подорослішав, прийшов на проповідь про покаяння. Пізніше він виконав надзвичайно важливу місію — охрестив Ісуса Христа.

             Народ має свої уявлення про це свято. У цей день Іван Хреститель освятив воду та прогнав злі сили. Народ дав цьому святу свої, так би мовити, неофіційні назви: Іван-травник, Іван-чаклун та ін. Загалом це дуже давнє язичницьке свято, яке було певною мірою переосмислене після запровадження християнства на Русі.

            За народним звичаєм, цього дня молодь зі співами й жартами прямує до річки, розкладає вогнища й танцює навколо них. Багато таємниць обіцяє розкрити ніч на Івана Купала. Ось які «правила» передбачає це свято.

Від цього дня можна вже купатися в річках і озерах, вода вже достатньо прогрілася. Це свято — одне з найулюбленіших свят молоді. За народними уявленнями, цього дня сонце має особливу життєдайну силу, а після сходу сонця вода набуває чудодійних властивостей, оскільки воно в цій воді викупалося. Тому вважається, що надзвичайно корисно викупатися вночі перед Купалом або рано-вранці в річці або навіть у росі — це додає здоров'я та краси.                   Ця вода, на переконання знахарів, ще й лікує від уроків, змиває біль, невдачі, непорозуміння — весь негатив, який накопичився в людській душі.

             Свято припадає на найкоротшу ніч протягом року — з 6 на 7 липня. Спати в цю ніч у жодному разі не можна, тому що відбувається збіговисько-шабаш відьом, чортів, русалок та іншої нечистої сили. Щоб уберегтися від шкідливих витівок нечисті, слід по дому розкласти полин та гілочки осики, які наділяються магічними властивостями. До речі, за народними повір'ями, будь-яка рослина цієї ночі набуває чарівних якостей, саме тому знахарі збирали в цей період цілющі трави — «святе зілля». Серби переконані, що купальські вінки захищають оселю й усіх, хто в ній мешкає, від злих сил. Саме тому вони вішають ці вінки десь у хаті або в господарських будівлях. Болгари впевнені, що вінки, сплетені на Івана Купала, допомагають від хвороб, тому ці вінки намагалися зберігати на всяк випадок, щоб у разі потреби обкурити ним хвору людину.

                 Цієї чарівної ночі рівно опівночі розпускається вогненна квітка папороті. Вважається, що той, хто цю квітку побачить, знайде старовинний скарб, а той, хто її зірве, почне розуміти мову тварин і птахів. Старі люди кажуть, що зірвати цю квітку майже неможливо — таке нетривале її життя, але якщо вже це вдасться, то слід підкинути її в повітря — вона впаде прямо на те місце, де закопаний скарб. Можливо, ця легенда виникла тому, що ніхто ніколи не бачив квітку папороті, а це зумовило наділення рослини загадковими властивостями. Але папороть — спорова рослина.

Іноді дівчатам доводилося робити кілька «Марен». Ставалося це в тому разі, якщо хлопці жартома віднімали «Марену» й починали біля неї стрибати та співати. Тоді дівчата бралися до виготовлення іншої «Марени», але вони зовсім не ображалися на хлопців, оскільки вважалося, що кожна наступна «Марена» краща за попередню.

                Обклавши для кращого горіння «Купала» й «Марену» сухою травою або соломою, потім стрибали, іноді супроводжуючи стрибки піснями:

Ой, на горі, на горі

Горіли купальські вогні.

А то не вогні горять,

То ж дівчата ходять.

             Узагалі-то, паливо для святкового вогнища хлопці збирають по всьому селу. Просити не годиться, тому односельці утворюють так звану «перейму»: виносять і складають на вулиці старі солом'яники, розсохлі бочки, подерті кошики, тріски та поліна. Хлопці все це пакували у великий куль — козуб і несли до купайлиці, де під дівочі співи розкладали величезне багаття.

Ось один із варіантів розпалення святкового вогнища: справжнім мистецтвом вважається, якщо вдасться розкласти вогонь навколо молодого оздобленого квітами дерева так, щоб дерево не було пошкоджене вогнем. Слід зауважити на тому, що молодь завжди намагається розкладати святкові вогнища подалі від домів і господарських будівель, щоб випадково не наробити лиха. Найкраще вибрати місце на пагорбі понад річкою, а якщо дійство відбувається на узліссі, то слід подалі відійти від дерев, на середину галявини. А з «Мареною» замість спалювання іноді «розправлялися» простіше: після пісень та ігор урочисто топили в річці:

Мареночка потонула,

Наверх кісочки зринула.

             Молодь може за бажанням приєднатися до «Марени» — теж скупатися, але старі люди вважають, що по «Марену» під час утоплення приходить нечисть, тож не варто ризикувати, знаходячись разом із нею у воді.

                 Традиція робити солом'яне опудало — щось подібне до наших «Купала» й «Марени» — була або й зберігається до наших днів і в інших народів. Зокрема, солом'яну людину топлять або розривають на шматки чехи, кидають у криницю німці. Англійці та навіть індійці прикрашають деревце квітами та кольоровою тканиною, далі слідують ігри й танці (здебільшого молоді) навколо цього деревця.

                У деяких місцевостях України на роль «Купала» обирали дитину. Напевно, набагато приємніше уквітчувати дитя, ніж вербову гілку. Опісля навколо дитини водять хороводи:

Ой, Купалонько купався,

Та на берегу сушився...

 

                                                                            СВЯТО МАКОВЕЯ (фото21)

         І за церковним, і за народним календарем 14 серпня — це свято Першого Спаса, Спаса на воді — медовий Спас. На жаль, мало хто може до пуття пригадати, що це за свято й на чию воно честь відзначається. Витлумачення самої назви також не таке вже й прозоре: мовляв, колись мак віяли й освячували тощо.

Церковна традиція шанує цей день як такий, що зв'язує весь Успінський піст. Встановлено його з нагоди Божих знамень від ікон Спасителевих,

Богородиці або Хреста Господнього під час  (фото21)

 битв князя Андрія Боголюбського з волзькими булгарами (1164 рік). Приблизно в 166 році до Різдва Христового сирійський цар Антіох намагався примусити юдеїв перейти на поганську віру. Єрусалим було спалено. Суворо заборонено дотримуватися Мойсейового закону. Дехто не витримував такого тиску, але були й інші люди — сильні духом і вірою в Бога.

                  Маккавеї — це сім святих мучеників: Авім, Адім, Антонін, Гурій, Євсенон, Єлеазар, Маркел, їхні батьки були Єлеазар і Соломонія. Старозавітній священик Єлеазар не піддався ні на хитрі підкупи, ні на відверті погрози. Не змогли зламати його й тортури.

               Сильна людина померла мученицькою смертю, а далі настала черга синів. Нещасна Соломонія бачила на власні очі смерть кожної своєї дитини, важко навіть уявити, яка це була нестерпна мука. Але жінка мужньо зносила все, навіть підбадьорювала синів, заохочуючи їх бути сильними, мужніми та вірними Богові: «Мої діти, ви не одержали від мене ні душі, ні життя; я не укладала ваших тіл, Бог, Творець світу, дав вам усе те; і Він у своєму милосерді поверне вам життя, яким ви тепер погордили, залишаючись вірними його законам».Соломонія також померла в ім'я Бога.

              Отже, згадані святі були замучені Антіохом, сирійським царем, за віру християнську в II столітті до Різдва Христового. Відбувалися ці події в сирійському місті Актьохн. Виникає закономірне питання: чому ж тоді мучеників названо Маковеями ? За однією з версій, їхній подвиг надихнув Іуду Маккавея на повстання. За Божої допомоги повстання було успішне: повстанці здобули перемогу та звільнили Єрусалимський храм від язичницьких ідолів. Інша версія: назву святі мученики отримали від уже згаданого Іуди Маккавея, ізраїльського героя в тогочасній боротьбі за рідний край і Божий закон.

Якщо ви уважно прочитали свою Біблію й не знайшли там відомостей про Маковеїв, не хвилюйтеся, це зовсім не означає, що ваша Біблія «несправжня». Просто до ваших рук потрапила швидше за все книга, що належить до західного видання.

               За народними уявленнями, від цього дня бджоли вже не дають меду.

Від самого ранку йдуть до церкви святково одягнені люди, щоб посвятити квіти, мак і воду. Вважається, що посвячені цього дня квіти, будучи вплетеними в косу, бережуть волосся від випадання. А мак, розсипаний на городі, сприяє гарному врожаю.

Знахарі радять застосовувати чудодійні властивості маку для рятування оселі від уроків та пристрітів. Для цього треба просто посипати свячений мак навколо дому.

          За переказами, вода цього дня цілюща, тому якщо хворий на пропасницю викупається в природній водоймі, то може навіть позбутися своєї хвороби.

Діти дуже люблять обрядову страву цього дня. А страва ця — «шуліка». Готується вона ось так: господині випікають солодкі коржі, кришать їх на дрібні шматочки, а потім заливають медом і посипають маком. Надзвичайно смачно!

СВЯТО СПАСА (Преображення)

(фото22)

    Другий Спас — це свято Перетворення Спаса нашого — Ісуса Христа, що відзначаємо 19 серпня. Він же — яблучний Спас, найважливіший із трьох. За церковними переказами, колись дуже давно в цей день узяв Ісус Христос Петра, Якова та Івана й повів їх на високу гору. Там він прямо на очах                  (фото22)

здивованих людей змінився: обличчя його засяяло, одяг став білий, аж ясний.

         До того ж явилися їм Мойсей та Ілля й вели розмови з Ісусом Христом. А з хмари почувся голос: «Це Син мій улюблений, у котрому моє благословення. Його слухайтеся». Ось яке Преображення Сина Божого мається на увазі. Це видіння є часткою того вічного щастя, яке буде для кожного нагородою за вірність Богові.

              У церкві в цей день святять фрукти (груші, яблука), мед і жито-пшеницю. Зважаючи на велич свята, піст дещо слабший: дозволяється їсти рибу, уживати олію.

             На святковій літургії священик обов'язково читає уривок з Євангелія від Матвія, де розповідається про Преображення Ісуса Христа на очах Петра, Якова та Івана. Саме від цього дня можна їсти яблука. Колись давно ніхто не дозволяв собі до яблучного Спаса навіть скуштувати яблучка. Вірили, що це неабиякий гріх. Щоправда, варто взяти до уваги, що не було за старих часів такого розмаїття ранніх сортів яблук, та й погодні умови були дещо інші. А вже тепер мало хто дотримується такого, з погляду сучасної людини, трохи дивного звичаю.

            Існує така легенда: на Спаса ходить Бог раєм та роздає дітям яблука, але не всім, а тільки тим, чиї матері дотримувалися звичаю й до яблучного Спаса не куштували яблук. Якщо мати порушила правило, її дитина гостинця не отримає. Свідома відмова матері від ласування яблуками до цього дня певною мірою схожа на піст на згадку про втрачену дитину, яка померла ще малою.

Здебільшого родина урочисто сідає за стіл після повернення із церкви.

          Яблука під час цього святкового обіду найкраще смакують зі свяченим медом.

           Цього дня поминають померлих родичів. Це третій день протягом року, коли забуті покійники можуть вийти на землю. Боятися цієї події не треба, просто треба вчасно поминати померлих, згадувати їх добрим словом — і в цьому разі вони ніколи живих людей не турбуватимуть.

 

 

  ЖНИВА (фото23)

         Жнива — це етап господарської діяльності людини. В Україні зі жнивами пов'язаний величезний пласт обрядової культури. Ці обряди не прив'язуються до конкретних календарних дат, але від того не є менш важливими. Напевно, уважний читач звернув увагу, що більшість народних прикмет мала на меті попередити людину про погодні умови наступного року, а відповідно, урожай, у першу чергу на зернові.

Жнива поділяються на три етапи:

зажинки;

власне жнива;

обжинки.

У той період, коли зернові вже майже дозріли, хазяйка йде в поле зажинати першу ниву. Із собою слід узяти свячену свічку та хліб-сіль.

 

 

                 (фото23)

Перший сніп зазвичай ставили під образами, і там він мав стояти аж до кінця збору врожаю та завершення молотьби. Цей сніп обмолочують окремо, зерно святять. Вважається, що солома із цього снопа дуже корисна для худоби — зберігає здоров'я. Щоб чаклуни та знахарі не могли зіпсувати хліб, селяни робили так звану закрутку: молодиці співали в полі пісні, водили хороводи, затиснувши колосся в руці.

У білорусів останній сніп називається бабою, а борода — це не зав'язане колосся, а клаптик поля, на якому женці святкують кінець нелегкої роботи, співають і обідають навколо «баби». Загалом же давні українці були переконані, що не можна збирати весь урожай дощенту, чи то садовина, чи то хліб, чи то городина. За народними уявленнями, якщо зібрати весь урожай, то наступного року погано вродить.

За старих часів не було в українців сучасної сільськогосподарської техніки, а тому люди жали власноруч: жінки працювали серпами, а чоловіки — косами. Пісня має чудодійні властивості: вона допомагає людині і працювати, і відпочивати, може подарувати радість і зарадити горю:

Здивувалися ліси:

Де ж поділися вівси.

Женці їх позжинали

Залізними серпами.

І ось, нарешті, важку й виснажливу роботу в полі завершено, майже весь хліб уже відвезено до господарських будівель. У день завершення жнив люди ходять полем і плетуть з останніх колосків вінок, супроводжуючи свої дії обрядовими піснями. Кілька колосків не слід було дожинати — це Спасові на бороду. Ось як виготовляється Спасова борода: залишені колоски треба зв'язати ниткою червоного кольору, щоб вийшла китиця — Спасова борода. У різних регіонах України цей «витвір мистецтва» називається по-різному: коза, перепілка тощо. Вироблення бороди супроводжується жартівливими піснями на кшталт:

Сидів ворон на копі,

Дивувався бороді:

Сріблом-золотом обшита,

Красним шовком обвита...

За народними віруваннями, якщо хлопці пролізуть через Спасову бороду, то будуть багаті.

Жінки в деяких місцевостях за старих часів ворожили на врожай за допомогою серпа: якщо серп упаде й, удариться гострим кінчиком об землю чи підлогу, то слід чекати на добрий урожай, а якщо ж серп упаде держаком униз, то гарного врожаю не чекай.

Господарі ворожили на якість урожаю таким чином. Слід відірвати від обжинкового вінка три колоски та присипати їх землею — «посадити». Подумки хазяїн повинен визначити, який колосок позначає ранні посіви, який — середні, а які — пізні. Далі — очікування. Який колосок дасть найкращі сходи, ті посіви й будуть найвдалішими.

У деяких місцевостях нашої країни дівчата й молодиці плетуть на обжинки так звану квітку — вінок із п'яти-шести невеликих снопиків.

Жінки вибирають з-поміж себе найкращу дівчину й дають їй у руки квітку зі снопиків. Потім дівчина йде полем і селом попереду, а інші люди — за нею слідом, співаючи. Іноді попереду дівчини та всієї процесії йде молодий хлопець з уквітчаним снопом у руках.

Один із господарів заздалегідь готує святковий обід і чекає на урочисту процесію. Він приймає квітку з рук дівчини, даючи їй натомість дрібні гроші, запрошує гостей до оселі. І починається веселе застілля з нагоди завершення жнив. Вручений хлопцем сніп і подаровану дівчиною квітку зі снопиків добрий господар зберігає до Спаса, а на Спаса вже несе до церкви святити.

Білоруси називають останній сніп «іменинником». Так само, як українці «носяться» зі своєю квіткою зі снопиків, так білоруси вшановують «іменинника». Під час урочистого частування «іменинника» ставлять на столі, після застілля переносять під образи.

Лужичани вшановують сніп катанням на возі аж до тої оселі, у якій буде відбуватися частування.

У болгар останній сніп прикрашають, одягають у жіноче плаття, роблять наче людську подобу. Він має назву «жниварська цариця». Щодо того, що робити із цим опудалом далі, думки болгар розходяться: в одних місцевостях вважають за необхідне зберігати сніп аж до наступних жнив, а в інших воліють спалити або втопити в річці.

Сім чудес України

        Нажаль, у багатьох українців склалось упередження: за дивами потрібно їхати в інші країни.

           Загальнонаціональний проект „7 чудес України” задумувався як прагнення показати українцям і світу історично значиме, архітектурно витончене, туристично привабливе, одним словом – красиве та унікальне обличчя держави, в якій ми живемо.  

              Адже часом про справжні перлини природних, історичних див, які нас оточують, ми й не здогадуємося: відсутні реклама, належний піар, не створено інфраструктуру,  тощо.

                Загалом на звання одного з семи українських див претендувало 100 пам’яток історії та культури з усіх регіонів країни.

          Близько 77 тисяч користувачів прийняли участь в громадському обговоренні на офіційному сайті. Підсумувавши його результати, а також результати всеукраїнського опитування фахівців - експертів оргкомітет визначив переможців. Ось вони, «7 чудес України» : (фото24)

 Національний історико - культурний заповідник „ Кам’янець”,  Києво- Печерська лавра,  Національний дендрологічний парк „Софіївка”, Софія Київська, Херсонес Таврійський, Національний заповідник - острів „Хортиця”, Державний історико - архітектурний заповідник „ Хотинська фортеця”.

              Переможці отримали нагороду у вигляді скульптурної композиції з логотипом акції. Окрім цього, Оргкомітет вирішив нагородити спеціальними відзнаками акції такі об’єкти:

- номінація "Визначна пам'ятка сучасної України" - музей «Писанка»;

- номінація "Визначна пам'ятка духовної України" - Острозький замок та Академія;

- номінація "Визначна пам’ятка новітньої історії" – Лівадійський палац-музей.

Про пам’ятки, які стали переможцями цього незвичайного конкурсу йтиметься далі мова.

1.Кам’янець-Подільська фортеця

              Кам’янець Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність та унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту і містобудівної структури середньовічного міста, в якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі…

          До творення неповторного архітектурного вигляду Кам’янець-Подільського у різні періоди його історії доклали майстерності архітектори й скульптори з Італії, Нідерландів, Вірменії, Польщі, Франції, Туреччини та ін. Сьогодні чимало туристів захоплюються вдалим поєднанням міцних оборонних мурів міста, Старого замку (XII–XVIII ст.) та високих стрімких скель каньйону річки Смотрич. Надзвичайно привабливий для любителів фортифікації і комплекс укріплень Нового замку, збудований у XVII ст., що є єдиним збереженим зразком такого типу споруд нідерландської школи. Неабиякий інтерес викликає й унікальний Замковий міст, що сполучає Старе місто із Замковим комплексом.

            До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, надіслані Папою Римським

Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою , бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця завглибшки 40 м і діаметром 5 м, видовбана у скелі. У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано панораму оборони замку 1672 р. під час турецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі, де відвідувач може вистрілити з арбалета, відчувши себе середньовічним воїном. До нашого часу збереглася система ходів і казематів.

          Сьогодні, за попередньою, домовленістю, можна стати учасником нічної театралізованої екскурсії Старою фортецею. Екскурсію у вежах (баштах) і підземеллях фортеці проводить кам’янецький «староста» та його «свита», які цікавими розповідями, піснями, танцями не лише знайомлять екскурсантів з історією замку та озброєнням, а й створюють неповторне відчуття подорожі у часі. Відвідувачі фортеці мають змогу поїздити верхи на конях, постріляти з арбалетів та луків, власноруч викарбувати пам’ятну монету. 

2. Хотинська фортеця

            Хотинська фортеця – свідок численних війн та баталій. Протягом століть вона була центром розвитку ремесел і торгівлі, культури та економіки. Ця середньовічна красуня може багато розповісти тому, хто побажає вислухати її. 

Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки називали «Хотінь». Назва міста походить від дієслова «хотіти», оскільки мис був бажаним та надійним місцем для давніх поселенців.

           Завдяки міцній твердині та вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які, своєю чергою, сприяли розквіту його культури та економіки. Місто було важливим пунктом у європейсько-азійській торгівлі.

Розташований на основних транспортних магістралях, Хотин завжди привертав увагу завойовників. З метою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Дорошенка. Під час Визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького. Відома Хотинська фортеця і подіями Хотинської війни, яка проходила під стінами фортеці у вересні – на початку жовтня 1621 р. Ця війна прославила запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала переломним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і набула відголосу у світовій літературі.

          Упродовж XVII ст. Хотин переходив з рук до рук, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, не раз місто визволяли запорозькі козаки. Під час Визвольної війни у Хотині перебували війська Богдана Хмельницького (1650–1653 рр.). Тільки на початку XVIII ст. туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712–1718 рр. (за участю французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи. І хоча в ХVIII–ХІХ ст. фортеця поступово втрачає своє оборонне значення, та під її мурами продовжували кипіти битви.

         У 1826 р. місту Хотину був наданий герб: в золотому полі срібна фортеця з трьома баштами; на двох крайніх вміщено по бунчуку, а на середній – півмісяць на держаку; над ним хрест:навхрест

– дві шаблі лезами вниз, над ними – срібний хрест на ознаку взяття Турецької фортеці.

      У Хотинській фортеці проводилися зйомки багатьох художніх фільмів, серед яких «Гадюка», «Захар Беркут», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «Стріли Робін Гуда». Серед недавніх – екранізація твору відомого українського письменника Юрія Мушкетика «Яса» та зйомки кінострічки «Запорозька Січ» за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

3. Києво-Печерська Лавра

         Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва... 

Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва.

          В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря.

        У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом на Україні. Їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

          Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками на Україні, в Росії і в Білорусії.

Свого часу Києво-Печервська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повести временных лет»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

       Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надвратна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було возведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731-1744 році споруджено велику лаврську дзвіницю, висота якої - 96,52 метра.

         На території лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної - генеральний суддя українського війська В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. У Спаса на Брестові церкви - засновник Москви Юрій Долгорукий.

У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників. 

Споруди Києво-Печерської Лаври:

Велика Дзвіниця

Ближні печери

Дальні печери

Свято-Успенський собор (1073, 2000)

Всіхсвятська церква

Трапезна Палата

Троїцька надбрамна церква

4. Національний дендрологічний парк «Софіївка»

           Уманський парк "Софіївка" є шедевром і зразком світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – початку XIX сторіч. Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань Черкаської області... Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України (м. Умань Черкаської обл.) є одним з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст.

        Сучасна «Софіївка» поєднує в собі функції в першу чергу «Історичного саду», згідно з Флорентійською хартією, науково-дослідного інституту             Національної академії наук України, центру інтродукції, мобілізації та акліматизації рослинного різноманіття Правобережного лісостепу України, навчально-виховної бази, туристичної установи, музею садово-паркового мистецтва.

        Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань Черкаської області. Заснований парк у 1796 році багатим польським магнатом Станіславом Потоцьким на честь своєї дружини красуні-гречанки Софії, і був подарований їй в день її янгола у травні 1802 року.

          Ідея створення парку в романтичному стилі з використанням римської і грецької міфології належала самій Софії. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, камінні гроти - все це можна побачити, відвідавши парк. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже протягом 200 років. Туристичний сезон в Умані триває весь рік. Потік відвідувачів не зменшується ні влітку, ні взимку.

Старовинними алеями парку бродили Олександр Пушкін і Тарас Шевченко, Іван Котляревський і Сергій Волконський, Павло Пестель і Михайло Бестужев-Рюмін, Володимир Сосюра и Максим Рильський. Сотні наших славних земляків далекого і близького минулого відвідували цей парк. 

         Багато легенд складено і про саму Умань, одне із старовинних міст України. Місто героїчної та багатостраждальної долі.

Ним володіла польська шляхта, його палили й розгромлювали вщент татари і турки, але він знову й знову піднімався з попелу. В Умані до сих пір знаходять залишки підземельних ходів, які служили місцевим мешканцям сховищами і своєрідними укріпленнями.

5. Софія Київська 

           Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і під 1037 р...

         Дивне відчуття охоплює кожного, хто переступає поріг славетної Софії Київської. Десь поза стінами залишається гомінливе сьогодення, віки розступаються, і постає далеке минуле...

        Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і під 1037 р. Будівничим  Cв. Софії літописці називають великого київського князя Ярослава Мудрого. Джерела свідчать, що в цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира - хрестителя Русі. Присвячений Премудрості Божій, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство.

        Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею Русі-України - "митрополією руською". Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. 

         При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа. На честь заснування Ярославом 1037 р. софійської бібліотеки перед входом до собору в 1969 р. було встановлено пам'ятний знак (скульптор І.Кавалерідзе).

            Софія — свідок й безпосередній учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу орд степових кочовиків у грізному 1240

 році, періоди занепаду й відродження міста у XIV—XVI століттях, бачила національно-визвольну боротьбу українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти польсько-литовських феодалів у XVII столітті.

       Великих збитків було завдано музею під час Великої Вітчизняної війни. Хоч сам Софійський собор не зазнав руйнування, однак були пограбовані архіви музею, вивезені цінні фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого монастиря, що зберігалися у храмі. Лише після війни їх повернули музею в пошкодженому вигляді.

6. Херсонес Таврійський 

      Це місто-держава мало довге життя - майже дві тисячі років - і його історія є частиною історії Древньої Греції, Древнього Риму та Візантії...

            Місто Херсонес було засноване древньогрецькими колоністами більше ніж 2500 тисячі років тому на південному заході Криму. Нині його руїни - одна з найвизначніших пам'яток Севастополя. 

         Це місто-держава мало довге життя - майже дві тисячі років - і його історія є частиною історії Древньої Греції, Древнього Риму та Візантії. 

Околиці міста були заселені різноманітними племенами, мирними та ворожими, а в середні віки, коли Херсонес набуває статусу християнської столиці півострова, навколо нього з'являється безліч монастирів та скитів, а також знамениті печерні міста. В кінці XIV століття навала кочівників поклала кінець існуванню міста, а його руїни поховала земля.

       Лише в 1827 році на цьому місці розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву - "Руська Троя". Масштаб досліджень та велика кількість археологічних пам'яток, що потребують збереження, спричинили до створення Національного заповідника "Херсонес Таврійський".

Територія заповідника охоплює розташування стародавнього грецького міста - Херсонеса Таврійського, що виникло тут, на узбережжі Чорного моря, у 5 ст. до н. е.

             Місто було огороджене могутніми оборонними стінами і розплановане за схемою, поширеною тоді в грецькому та римському світі. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них елліністичний театр, римська цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, колодязі та ін.

             Територія досліджується археологами уже 170 років. За цей час відкрито більше третини міста. Серед археологічних знахідок є унікальні предмети - присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони християнських храмів, написи-присвяти, численні побутові предмети. Загалом музейні зібрання заповідника нараховують понад 200 тис. експонатів.

             Херсонес виник наприкінці VI ст. до н.е. і проіснував до початку XV ст. н.е. Протягом двох тисячоліть, за часів розквіту стародавньої Греції, Риму та Візантії Херсонес був значним центром культури на Кримському півострові. Херсонес відіграв також особливу роль у взаємовідносинах між Візантією та Київською Руссю і був провідним центром розповсюдження християнства на східнослов'янських землях. 

         Херсонес та його сільськогосподарська округа насичені пам'ятками, які в унікальному автентичному стані збереглися до сьогодення тільки на цій території та є надбанням світової цивілізації.

Комплекс пам'яток, що входить до складу заповідника "Херсонес Таврійський", має не тільки національне значення, а і міжнародне. До його складу входять:

— 5 археологічних комплексів - городище Херсонеса Таврійського, некрополь Херсонеса в Карантинній, фортеця Чембало, фортеця Каламіта, античні

— 11 пам'яток архітектури на території городища та фортеці Каламіта.

7. Національний заповідник-острів «Хортиця»

             Острів «Хортиця» є найбільшим островом на Дніпрі, унікальність якого в рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів – цілинних степів, байрачних та плавневих лісів, наскальної рослинності, рідкісних та зникаючих видів рослин, пам’яток геології...

                                                                                                  (фото24)

         Актом, украй потрібної, проте дещо запізнілої, справедливості стало надання цій землі статусу пам'ятки природи місцевого значення (1958р.). Далі – пам'ятка природи республіканського значення (1963р.). Природна (разом із декоративними, на острові знайшли притулок більше 1000 видів рослин) та історична (тут зафіксовано близько сотні історико-археологічних об'єктів) винятковість Хортиці дала підстави для оголошення її Державним історико-культурним заповідником (1965р.). Нині увесь острів є Національним заповідником (з 1993р.).

              Основу найбільшого острова на Дніпрі (довжина 12, а ширина, в середньому, 2,5 кілометри) складають граніти і гнейси, яким близько 2 мільярдів років. Саме вони, здіймаючись у вигляді скель, у північній частині острова, до тридцяти метрів над поверхнею Дніпра, створюють тут гірську країну в мініатюрі. Географічно ж, нагромадження скель, печер, гротів, окремих валунів, представляють гірський зразок ландшафтних зон України. Найпомітніші вершини мають свої імена, історія яких тісно пов’язана із періодом козаччини. Зокрема, скеля Вища Голова, Думна скеля, Совутина, Чорна, Дурна, Середня Голова.

        На Хортиці в мініатюрі представлені зразки усіх ландшафтних зон України.До новітніх часів степовим ділянкам поталанило зберегтися, насамперед, на східних схилах, уздовж узбережжя Старого Дніпра. Кількість видів рослин, що знайшли собі прихисток на прадавніх степових ділянках, перевищує 600 видів (для порівняння, в Асканійському степу близько 600 видів рослин, у Хомутівському – 528, на Кам’яних Могилах – 460, на Михайлівський цілині – 490).

         Балки та урочища, які помережили степові схили, теж ведуть свій іменний родовід од запорожців: Наумова, Костіна , Шанцева, Громушина, Музичина, Велика Молодняга, Корнієва, Ганнівка, Крутенька, Зміївка, Похмурий Яр...

 Найпівденніша, плавнева частина острова, либонь, наймолодший вид хортицького ландшафту. Це, переважно, намивна територія (формувалася під впливом Дніпрової течії), яка виникла десь 3-4 тисячі літ тому. На багатих поживними речовинами ґрунтах здійнялися кущі, дерева і, звісно ж трави. Після того, як гігантська плавнева країна, що колись простягалася від Хортиці і до Херсона, була знищена (дерева і кущі вирубані, а земля стала дном Каховського водосховища), значення південного охвістя острова незбагненно зросло.

         Нині цьому невеличкому куточку (327 гектарів – приблизно восьма частина острова) воістину немає ціни. Свого часу каховська повінь заповнила тут деякі улоговинки, і до відомих з давніх давен п’яти озер додалися ще більше, ніж півтора десятка крихітних водоймищ, де розкошують латаття біле, глечики жовті, рогіз, очерет, комиш, осока, ірис, водяний горіх.

       За наявності бурхливого Каховського “моря”, хортицькі озера завдяки своїй усамітненості, стали головним нерестилищем (тут мешкає близько 50 видів риб) у цій частині Дніпра. У плавнях та поблизу них мешкає понад 200 видів птахів (усього в Україні їх трохи більше 300 видів); близько 30 видів ссавців та плазунів, в озерах мешкає найменший у світі (в діаметрі – в межах сантиметра) вид папороті – сальвінія плаваюча.

Український народний одяг.

           Одяг є частиною душі людей. Український народний одяг (мал25) має важливе історичне і художнє значення. З давніх часів і за час свого існування одяг задовольняє не лише матеріальні потреби людини, але і духовні, виконуючи необхідні внутрішні, соціальні і церемоніальні функції. Її високий естетичний рівень, емоційна насиченість відбиває світогляд і психологію українського народу. Це явище має місце в національних, європейських і світових культурах.

                    (мал25)

           Розвиток українського одягу відбувався в тісному зв'язку з іншими культурними впливами. Традиційний одяг має глибокі корені в історії українського народу, пов'язані з раннім слов'янським періодом і з вищими досягненнями культури в Київській Русі.

            Традиційний одяг України постійно розвивається і змінюється, зберігаючи древні традиції. Наприклад, місцеві художні комплекси одягу в кінці XIX століття – на початку XX включали культурні цінності різних епох. Деякі елементи традиційного одягу - колір, орнамент, окремі аксесуари походять від древніх цивілізацій. В той же час є компоненти, які асоціюються з історичною долею різних українських земель.

Виразність і функціональність українського костюма були досягнуті завдяки використанню різноманітних матеріалів, простоті форм і конструкцій, техніці і композиції декору і прикраси, єдності конструкційних, технологічних і художніх прийомів.

            В якості сировини для українського народного одягу (ті ж матеріали використовувані усіма східнослов'янськими народами) до XX століття були рослинне волокно, бавовна, шкіри тварин (з хутром і без нього), стебла і кора рослин, дерево, метали. Вирішальну роль у виборі сировини належала природному середовищу і характеру виготовлення, пов'язаного з нею.

           Особливо поширено було домашнє ткацтво  - техніку виготовлення матеріалів сукні. Саморобні тканини були основним матеріалом національної сукні на більшій частині України в кінці XIX століття – на початку XX століття, що є чітким показником рівня матеріальної культури населення. Розвиток ткацтва був викликаний багатьма соціально-економічними причинами, побутовими і економічними потребами, а також наявністю необхідної сировини.

Кольори традиційного одягу України

             Важливою етнічною, соціальною і естетичною характеристикою був колір матеріалів, використовуваних в народному одязі. Виконуючи декоративну функцію, колір був способом  вираження народного світогляду, психології і смаку, він виділяв сукні для щоденного використання або для свят, деталізував урочисті сукні, передавав статеву приналежність. Колір був своєрідною мовою, втілюючи важливість  чистоти, благородства, сили, довголіття. Він символізував людські почуття: радість, смуток, любов і так далі. Колір костюму був в гармонії з природою, відбиваючи застарілі поняття, пов'язані з ним, такі як білий світ, червоне сонце, чорна ніч т.д.

          Головним в українському традиційному одязі являється природний колір саморобних матеріалів. Основними кольорами хутра були чорний і коричневий. Сіре хутро використовувалося для прикраси шкур в основному на території Києва. На території Київської, Чернігівської, Полтавської використовувалася кольорова шкіра. Жіночі туфлі були зроблені з червоної і жовтої шкіри, яка також використовувалася для прикраси шкір.

          Рослинний орнамент відігравав важливу роль в прикрасі традиційного одягу. Жіночим сорочкам Середньої Наддніпрянщини, Буковини, Волині і Подолу були характерні геометричні мотиви дерева: одяг містив вставки з гілок, листя, квітів, хмелю і винограду. Крім того, на сорочках Наддніпрянщини, Буковини і Подолу  гілки дивилися вгору, а на сорочках Волині – вниз.Начало формыКонец формы

          Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. Він зберіг багато архаїчних рис. Чоловічий комплекс одягу був досить однорідним на всій території. На відміну від інших регіонів України, в цьому ще на початку XX ст. зберігалося чимало давніх особливостей у крої і способах носіння одягу. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією з вусами, носили також прямоспинний кожух (тулуб). Характерною особливістю поліського комплексу — чоловічого і жіночого — було плетене з лика взуття, зручне і практичне в умовах заболоченого краю.

          Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по підтканню , і виложистим коміром. Шилась вона з напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим орнаментом переважно червоного кольору, на Чернігівщині — білого.

         Спідниця шилася з вовняної (літник) або лляної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Широко побутував фартух — вовняний або лляний —з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарок.

          На Лівобережному Поліссі жінки носили плахти, керсетки з домашніх, а пізніше — 3 фабричних тканин.

Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин).

Як і скрізь по Україні, жінки Полісся покривали голову очіпком. Чоловіки носили на голові влітку — солом'яний бриль, взимку — повстяні й смушкові шапки.

           Для костюмів Полісся в основному характерний білий колір з переважанням червоного тону в оздобленні.

Правослов’янські риси досить стійко зберігалися у народному одязі Волині: поликові жіночі сорочки прикрашені червоною гладдю, чоловічі  сорочки з поликами, намітки, постоли та інші. Одяг цього регіону  відзначався різноманітними декоративно-технічними засобами оздоблення.

          На основі традиційних для центральної України комплексів народного одягу тут наприкінці XIX ст. складається своєрідне жіноче вбрання. У цей комплекс майже повсюдно входила сорочка «до талійки», оздоблена вишивкою, широка спідниця з фабричної тканини, до якої носили такий же фартух, керсетка з клинами та кофта з рукавами (баска). Поряд з кожушанкою побутувала ватянка з фабричної тканини. Поширеними були й кептарі, які мали багато аналогій з молдавськими та болгарськими.Чоловіки — вихідці з українських губерній — носили сорочки з домотканого полотна, полотняні широкі штани «до очкура», солом'яні брилі, шкіряні постоли або ж чоботи й онучі. Зверху одягали свити, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, взимку — смушеві шапки.

          Для вихідців з російських губерній були характерні сорочки-косоворотки зі домашнього полотна, які носили на випуск, і штани (портки) з конопляного полотна. Верхнім одягом служили суконні каптани, сірячини, сіряки, покриті фабричною тканиною, кожухи. На голову вдягали шапки, картузи, на ноги — постоли косого плетіння або юхтові чоботи. У степових районах України давно усталилися форми й способи носіння окремих компонентів чоловічого одягу, близькі до тих, які були характерні для кочових народів Сходу, і зокрема тунікоподібна сорочка, що заправлялася в широкі штани-шаровари. На території сучасної Дніпропетровщини яскраво виявлені в комплексах народного одягу впливи росіян, білорусів, молдаван та ін.

Комплекс жіночого одягу південної Дніпропетровщини складався з сорочки

уставного типу, плахти з крилами. До плахти одягали вовняну запаску. Поверх з сорочки на керсетку вдягалася баєва юпка з червоними ковтунцями, відрізною спинкою і з клинцями. На подолі й передніх полах юпка облямована чорним оксамитом.

            Спідниці у селянок Дніпропетровщини були довгі, до п'ят і рясні, з п'яти-шести галок, із застібками збоку, з нашитими на подолі смужками з плису або і оксамиту.

          Характерним для жіночого вбрання на Дніпропетровщині був так званий капор, звужений з боків червоний шовковий очіпок, на який раніше накладалася намітка, а з кінця XIX ст. — хустка. Пізніше жіночий комплекс поєднував елементи українського і російського вбрання, а також елементи міського костюма, вплив якого тут був інтенсивнішим, ніж в інших районах.             Своєрідною локальною специфікою цього комплексу були сорочки з квадратним вирізом горловини, керсетка з глибоким вирізом, сорочка «до талійки», сарафан, пальто.

         Під впливом міста тут поширився халатоподібний одяг, що виник у промислових центрах на основі селянського одягу. Нові міські види верхнього одягу , витіснили кожухи. Набули поширення різних форм пальта. Жіночі пальта шили з фабричних тканин, чоловічі — часто з домашнього сукна і називали свитами. Свиту у чоловіків нерідко заміняли піджаки. На зміну традиційним керсеткам прийшли і кофти міського типу або безрукавки.       Побутували й інші види верхнього одягу. Кожухи з білих смушок, у заможних білі або чорні з аплікаціями з шкіри. Незважаючи на вплив міського одягу, довго зберігались і традиційні елементи. Наприклад, у чоловіків так звані лоцманські сорочки, шиті «в перекид», з вільними рукавами, з вишитим коміром, манішкою, декоративним з'єднувальним швом. Завдяки вигідному розташуванню теперішньої Кримської області тут яскраво виявлені різні культурні впливи — і кочових народів, і високої цивілізації Середземномор'я, і кавказьких народів, і східних слов'ян часів Київської Русі тощо.

         Жінки носили або повністю традиційний костюм, або окремі його елементи. Поступово такий костюм ставав обрядовим або святковим і відходив від традиційного. Тут не вирощувались льон і коноплі, тому одяг шили з фабричних тканин. Це — приталені кофти з вузьким коміром або з пишнозібраною горловиною, як і в традиційній сорочці, до кофти одягається фартух. Шиються й рясні сукні із тканин яскравих відтінків (як і кофти),сорочки, подібні до традиційних, але комір і пазуха в них не вишиваються. Чоловічий одяг мало зберіг традиційних рис. Сорочку чоловіки обов'язково заправляють в штани, шиють її тут переважно з білої тканини, іноді з вишитою манішкою, носять смушкові шапки до міського півпальта.

          Своєрідні риси традиційного одягу Поділля виникли внаслідок взаємодії культури українців та інших народів, які віддавна розселені на цій

території.

         Виходячи з локальних етнографічних особливостей, Поділля умовно поділяють на Західне, Східне і Подністров'я. Іноді сорочки Західного Поділля виготовлялися переважно з лляного полотна уставкового типу, додільні, іноді короткі. Комір стоячий і викладений, перед вишитий. Південніше у сорочках переважають суцільні рукави, пришиті паралельно достанка, зшиті декоративними різноколірними розшивками; горловина цих сорочок густо зібрана на нитку так само, як у сорочках Київщини й Полтавщини.

         Дуже своєрідне оздоблення сорочки Західного Поділля. Основний фон вишивки чорний, з великою та малою кількістю червоного, а іноді лише жовто-оранжевого. Це колір, типовий для західної придністрянської частини. Орнамент дуже різноманітний за композиційними мотивами й елементами. У південних районах Західного Поділля у жіночих сорочках застосовувалися срібні й золоті нитки для підкреслення в узорі окремих ліній, коли суцільний фон був густо зашитий. Сорочку, поділ якої здебільшого не оздоблювався, носили з великим напуском на пояс. Поясний жіночий одяг Поділля — обгортки (горботки), фоти й спідниці. Обгортки окремих районів, Поділля різняться між собою лише колоритом і розміщенням кольорових смуг. Обгортку в талії закріплюють тканим поясом або вузькою крайкою.

            Для північних районів Західного Поділля характерні вовняні картаті спідниці-літники й вибійчані спідниці-димки з геометричним, іноді рослинним орнаментом. Необхідним компонентом жіночого поясного, як і скрізь по Україні, були запаски. Бавовняні запаски з двох полотнищ, посередині з'єднаних декоративним швом, вдягалися до вибійчаних спідниць. Вовняні запаски відзначалися своєю орнаментацією — з мотивами розет, квітів, тварин, на зразок килимових узорів. Нагрудний одяг — горчети мали округлий виріз

горловини, шилися приталеними, з вовняної тканини чорного або синього

кольору, пазуха і низ оздоблювалися вишивкою або бісером. Верхнім одягом служили опанчі, сіряки, кожухи. Носили і польку з відрізною спинкою зі зборами, на підкладці, довгу — до колін, облямовану чорним атласом або вельветом, з домотканого сукна. Відомі також полотняні каптани з відлогою, ткані у вертикальні сині смуги. Їх підперізували довгими вовняними поясами.

         Взимку чоловіки й жінки носили кожухи з приталеною спинкою, розширеним низом, які оздоблювалися червоним і зеленим шовком. Вони були мірилом заможності селянина. Недаремно народ створив прислів'я «У кого кожух і свита—у того душа сита». Крім кожуха, заможні селяни носили ще так звані бекеші (бекешки) — хутровий довгополий приталений одяг зі зборами, критий синім сукном. Великою різноманітністю локальних варіантів та невичерпним багатством відзначалися головні убори дівчат і жінок.

         Як і скрізь по Україні, дівчата в свята одягали вінки, що вкривали всю голову. Жінки носили намітки, очіпки, які одягали на рибалку (дерев'яний обруч, що підтримував хустку).

         Для чоловічого комплексу одягу характерна довга (до колін) уставкова сорочка з широкими відкритими рукавами, вишитою пазухою, коміром і манжетами. Штани полотняні, довгі до кісточок, на півночі — рівні, а на півдні — часом поперечно рясовані, підперезані кольоровим поясом. На сорочку одягали прямоспинні кожушані безрукавки — кептарі, камізельки з фабричних тканин, каптани, виготовлені з вибійки, а на початку XX ст. їх замінили короткополі, приталені кацабайки. Носили полотняні куртки і короткі сукняні сіряки. Найпоширеніша форма верхнього одягу — опанча з відлогою — виготовлялася з сірого або темно-коричневого домотканого сукна, з прямою спиною, зі зборами по боках, оздоблювалася кольоровими нашивками, при комірі мала два прикріплені вовняні шнурки з китицями. Чоловіки тут носили довге волосся, яке спадало довкола голови, відкриваючи ззаду шию, а спереду над очима було рівно стяте. Бороди голили, а вуса звичайно підтинали під носом, залишаючи їх довгими по боках.

         Парубоцькі головні убори — крисані — плели з солом'яних плетінок, прикрашали ґерданами, плетеними шнурочками, стяжками, качуровим, павиним пір'ям, когутячими хвостами. Старші чоловіки не носили ніяких прикрас на капелюхах, а здебільшого опоясували їх шнурочком або чорною, синьою та зеленою стрічкою.

           Взимку вдягали чорні баранячі шапки конусопоподібної форми зі стоячим чи загнутим всередину верхом або стародавні шапки «на завісах». Відомі також в цих районах шапки з червоного або синього сукна, викладені всередині шкірою та обшиті довкола хутром (лисячими хвостами). Чоботи носили з невиправленої шкіри, так звані шкапові, рідше юхтові, часом з відкоченими халявами на високих або низьких підборах. Від інших районів відрізняється подільське побережжя Дністра — Подністров'я. Чоловіки тут носили тунікоподібну, до колін, сорочку, з широкими відкритими рукавами, яку одягали поверх вузьких полотняних штанів, стягнених на очкурі. Сорочку підперізували широким тканим поясом (окравкою), а поверх нього ще один — шкіряний вузький пояс, до якого прикріплювали калитку з баранячої шкіри, ніж, курильне приладдя. Іноді носили черес — широкий шкіряний пояс з внутрішніми кишенями для грошей. Поверх сорочки одягали кептар (кожушину), оздоблений сап'яновими смужками.

         Верхнім одягом навесні та восени служила тунікоподібна манта з каптуром,а взимку — прямоспинні кожухи; головними уборами — солом'яні капелюхи і конусоподібні, з сірого смушку шапки (кучма), підбиті хутром.

До жіночого комплексу входила сорочка тунікоподібного крою, іноді з клинами з боків. Такі сорочки носили з напуском, щоб знизу виднівся вишитий поділ.    Рукав не збирався в манжети, завжди був прямий, відкритий. Виріз у жіночих сорочках тунікоподібного крою дуже різноманітний, без пазушного розрізу.

Багатонаціональний склад населення Східного Поділля (росіяни, молдавани,поляки, болгари) зумовив появу специфічних особливостей одягу, сприяв взаємовпливові та взаємозбагаченню культур різних народів.

Чоловіки носили тунікоподібну сорочку з високим стоячим коміром, який вишивався.

           Жіночі сорочки вишивали на уставках, рукавах, манжетах, грудях, плечах.Поясний одяг — обгортку (катринцю) виготовляли з одного горизонтального полотнища темного кольору. Правий нижній кінець обгортки підтикався під крайку. Цей одяг був і буденним, і святковим. Замість фартуха часто вдягали хустку, складену косинкою, як і на Буковині. Поверх сорочки

носили безрукавки. Традиційним верхнім одягом чоловіків і жінок була своєрідна свита — черай (бурка або чемерка) з коричневого доморобного сукна.       Подільську манту шили з доморобного грубого сукна. Характерною особливістю жіночого поясного одягу було те, що до спідниць не носили фартухів, а замість них підв'язували хустки. Як верхній одяг жінки носили жакети з рукавами з чорного сукна, прямоспинного крою, кацавейки з чорного сатину, кофти із складками в талії.

            Важливу роль у комплексах жіночого одягу, як і в інших районах України,відігравали прикраси, серед яких особливо цінувалося справжнє намисто. Особливістю подільського комплексу є наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгорток), велике багатство верхніх форм одягу, зіставлення білого й чорного, з невеликою домішкою жовтого та червоного кольорів. З вишивальних технік найбагатшими були гладь, мережка по білому білим, вишивка низзю, оздоблення кольоровим бісером. Основним традиційним компонентом жіночого комплексу одягу гуцулів в кінці XIX — початку XX ст., як у всіх слов'янських народів, була полотняна біла сорочка. Шили сорочку з плечовими вставками — поликами (уставками) і без них. Характерною особливістю гуцульських жіночихсорочок, як і сорочок інших регіонів України, є оздоблення їх вишивкою, локальні особливості якої найбільш яскраво виявляються в орнаменті й колориті.

           Поясний жіночий одяг зберіг архаїчні риси незшитої одежі, яку носили,обгорнувши стегна (запаска, «горботка») і підперезавшись поясом («попружка», «крайка», «байорка», «тканка»). Неповторну за своїм художнім вирішенням частину гуцульського костюма складали безрукавки — кептарі, виготовлені з овечих шкур. Це найбільш давній вид одягу як жінок, так і чоловіків.

             Прикрашення і колорит кептарів створюють локальні різновиди. Гуцульські кептарі — завершений твір народного мистецтва. їх прикрашали дуже яскраво, оздоблювали кольоровим сап'яном, вовняними кульками, китицями. Найбільш цікавий компонент гуцульського костюма — сердак. Його шили з саморобного червоного сукна.

            В побуті гуцулів до середини XIX ст. зберігалася також старовинна одежа— гугля. Вона була схожа дещо на плащ з каптуром. її виготовляли з білого сукна, обшивали по швах товстим вовняним яскраво-жовтим шнуром обшивали по швах товстим вовняним яскраво-жовтим шнуром. Гуцули носили також верхню суконну ворсисту плащеподібну одежу — гуню. В зимню пору носили короткі кожушки до колін. Головним видом взуття як у чоловіків, так і у жінок, були шкіряні постоли.

 

        Український віночок

            Кожна нація, кожен народ мають свої звичаї, обряди, що складалися протягом багатьох століть і висвячені віками. Звичаї розрізняють і об’єднують людей в один народ, одну націю, охороняють від забуття Оберегами від злих сил вважалися в народі рослини, які мали чудодійні властивості. Квіти – постійні супутники нашого життя. Вони усюди – на клумбах, у кімнатах у вазонах, на вишитих рушниках. Із них робили цілющі відвари, напої. Існує декілька варіантів традиційного (фото 26) українського віночка. Це зумовлено тим, що в різних місцевостях використовували іноді свої квіти, в’язали стрічки іншого кольору, мали на увазі свої варіанти символіки квітки, стрічки. Вінок належить до українських національних символів-оберегів. Українські дівчата влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята надягали вінки. Вінок у багатьох народів (зокрема в українців) — це дівоча прикраса з живих або штучних квітів, колосків, кольорового пір'я тощо. Вінки досить різноманітні. В Україні їх налічують 77 видів. Починали носити віночок дівчатка з трьох років. Перший — для трирічної дівчинки — плела мама, змочувала у росах, коли на небі сонце зійде. І купала його в росах сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися болю голови, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.
       У чотири роки плівся інший віночок. Усі кінчики пелюсток були вже розсічені, доплітався безсмертник, листочки багна чи яблуні.
А для шестирічної доньки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку, крім того, вплітали й волошку. 

(фото 26)

Для семирічної дівчинки плели вінок із семи квіточок. І вперше вплітали цвіт яблуні.
             Є дуже багато різновидів віночків:різдвяні, вінок відданості, чернечий, вінок надії, вінок розлуки..  Серед розмаїтості вінків особливе місце належить "вінку кохання". Право виплітати його мали дівчата віком від 13 років і до заміжжя.
               Основу такого вінка складають ромашки — символ юності, доброти і ніжності. Поміж ромашками вплітають цвіт яблуні і вишні. Над чолом — квітуче гроно калини. Поміж квітами вплітають вусики хмелю — символ гнучкості та розуму.
          Вважалося, що вінок з живих квітів захищає дівчину від напасників і лихого ока. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові вінок, володіє чарами. А ще вінок на голові і для здоров'я, тому є квіти, які потрібно обов'язково вплести.
      До українського віночку вплітали різноманітні квіти, а всього в одному вінку могло бути до 12 різних квіток. Кожна квітка у віночку щось символізувала.
Деревій — красива квітка, схожа на квітуче деревце. Де б вона не з'явилась, обов'язково порадує всіх своїм квітом. Діти називають цю квіточку рибкою, бо форма листячка в неї мас форму рибки, різьблена й приємна на дотик. Як символ нескореності, деревій посідає центральне місце у віночку.
Барвінок — символ життя, він має довгі пагінці — безконечники, які стеляться по садочку, горнуться до осел і людської. Листячко цупке, не боїться суховію, з нього, нанизуючи одне на одне, дівчата виготовляли стрічки-віночки, сколювали ним волосся, щоб не заважало у буденній роботі. А квіти барвінку — яскраво-сині, з жовтою серединкою, надзвичайно скромні, нагадують зірочки на вечірньому небі. Використовували барвінок у лікуванні застудних захворювань, для поліпшення зору; ним хліб святковий прикрашали, виготовляли весільні букетики і до віночка вплітали.
Незабудки Наче небесні озерця, в окрузі розквітли довкруж незабудки на лузі;
Тендітні, блакитні, беззахисно-світлі, мов очі дитини, ласкаві й привітні...
Цвіт вишні та яблуні — це символ материнської любові. Пелюстки цих квіток збирали навесні, а потім додавали до купелі немовляти, а чай з них знімає застуду. Тому й у віночку дівочому цвіту вишні та яблуні відведено почесне місце.
Калина — символ України, символ краси та дівочої вроди. Це дерево нашого українського роду. Колись воно пов'язувалося з народженням Всесвіту і назву свою взяло від давньої назви Сонця — Коло. Червоні ягоди калини із ягідками-сердечками — то символ крові та невмирущого роду.
Безсмертник у віночку дарує здоров'я, загоює найтяжчі рани.
Любисток і волошки. У народі існує легенда, що любисток і волошка колись були птахами і вчили людей любити одне одного, бути щирими і відвертими. А коли померли ці пташки, то проросли квітами, пахучими рослинками — любистком та волошкою. У них чудові лікувальні властивості: ними миють волосся, освіжають хату, купають маленьких дітей. Тому ці квіти у віночку є символом людської відданості, уміння бути корисними.
Ромашку у віночок не вплітали дуже довго, поки не дізнались, що вона не лише красива, а й сильна своїми лікувальними властивостями, дає людям здоров'я, доброту й ніжність. її вплітають у віночок поряд з кетягами калини, яблуні та вишні. Перевивають батіжком хмелю, бо він несе в собі значення розвитку, молодого буяння та любові. Вважають, що хміль — це весільна символіка. Як хміль в'ється, прикрашаючи свої пагони духмяними бурульками, так і хлопець має витись біля нареченої, бути готовим до одруження.
Мак. Ніжна пелюстка маку несе в собі пам'ять роду. Дівчата, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і сумом покладали на голову віночки із семи маків, присягаючи цим зберегти і продовжити рід.
Чорнобривці. У найперший віночок дівчатам вплітали чорнобривці, щоб гарними на вроду були, чорнобривими. Вірили в те, що ці квіти допомагають позбутися головного болю. Ружа - улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, бо нагадує вона Сонце. Ружі й троянди укладали у віночку за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням. Вони мають вигляд квітів-зірок, що уособлюють уявлення народу про Всесвіт як систему.
Вінок – це не тільки сплетені у коло квіти, гілочки. Для завершення його прикрашання використовували стрічки. Кожна дівчина знала послідовність вплітання стрічок у віночку. Про це, юний друже, повинен ти знати:

Коричнева стрічка – земля, наша мати.
Вона в нас єдина, вона найрідніша .

Коричнева стрічка – вона найміцніша.

Ми хочемо, аби ви усі зрозуміли:
Ці жовті стрічки – наше сонечко миле.
Воно дає світло, дарує тепло.
Без сонця життя б на землі не було.

Дві стрічки: зелена і темно-зелена –
Це юність, краса. Це природи знамена.
Зелена трава і зелені листочки –
Дві стрічки зелені ми маємо в віночку.

Дві стрічки : блакитна і синя, темніша –
Це небо і води. Хай будуть чистіші.
Дай Боже, щоб ми вберегли їхню суть,
Нам небо і води здоров’я дають.

Оранжева стрічка – м’яка паляниця.
Це й колос достиглого жита, пшениця.
Дивись, як оранжева стрічечка сяє,
Рум’яна, як хліб, й нам про хліб нагадає.

А ця, фіолетова, те означає,
Що розум людський ще надій не втрачає
На те, що послухаємо розум і Бога,
На те, що щасливі ми будемо з того.

Малинова стрічка або малинова
Про щедрість сказати своє хоче слово,
Про те, що не можна усе тільки брати,
Що треба навчитись і щедро давати.

Багатство й достаток – рожева ця стрічка.
Багатство пора вже нам мати за звичку.
Достаток з рожевої стрічки всміхатись
Нам буде, як праці не будемо боятись.

Якщо ви в вінок стрічки білі вплели,
То треба, щоб душу свою берегли.
Перлини душі ви збирайте в намисто,

Душа хай, як білі стрічки, вона буде чиста.

 

 

Традиційні страви

                    Українці — спрадавна хліборобський народ, відтак і традиційна українська культура  ґрунтується на цінностях хліборобської праці та шануванні хліба. Любов до хліба відобразилася й у традиційному меню українців, яке у всіх районах України в основному складалося з хлібних страв і борошняних виробів. Це і традиційні вареники, галушки, гречаники, сочники, шулики, потапці, присканці, млинчики, і обрядові - коровай, корочун, лежень, мандрики, паска, гуски, шишки. Доповненням до борошняних страв для наших предків були риба, ягоди, молоко та молокопродукти, олії, рідше - м’ясо. У щоденному побуті м'ясо використовували переважно у вигляді сала та смальцю, а ковбаси й інші м'ясні продукти можна було побачити на столі лише святкового дня — ними ласували зрідка...

         Так як традиційні страви – це страви в основному повсякденні, то готуватися вони мали легко та швидко, не потребуючи багато часу. Відтак, українська народна кухня взяла свій початок від простих у приготуванні сільських страв, основою яких є злакові та овочі, такі як картопля, капуста, буряк та гриби. Тому й традиційна кухня українців багата великим розмаїттям овочевих страв. Це — і борщ, і капусняк, і голубці, і квашена капуста, і солоні огірки, і гарбузова каша. Любили українці також різноманітні страви з яєць, особливо - яєчню із салом і ковбасою.

         Оскільки в Україні домашнім вогнищем здавана була  піч, то наші предки готували переважно варену, тушковану й печену їжу. Навіть чумаки, які возили сіль з Криму й Приазов'я, та запорозькі козаки у походах робили у землі тимчасову пічечку — кабицю і готували в ній традиційні страви — куліш і кашу, лемішку й галушки. Навіть з упольованої дичини переважно варили юшку, а не смажили її на рожні.

          Багато зі страв української кулінарії набуло етнічної символіки, яка визначалася насамперед через усвідомлення українцями окремих страв як своєрідного коду національної культури, вписаних в систему етнічної історії. Вони розумілися ними і як зразки найвищих досягнень власного кулінарного мистецтва. 

Кожна страва подається з коротким описом, історією.

 

Борщ — одна з найпопулярніших українських страв. (фото27). На Україні існувало три різновиди борщу.

Перший, червоний, найулюбленіший, готували з капустою, буряком, морквою, петрушкою (пастернаком), пізніше — з картоплею.            (фото27).

У святкові чи недільні дні борщ варили на м'ясній юшці (із свининою чи птицею), в будень — затовкували або засмажували салом із часником та цибулею. Для борщу звичайно заквашували червоний городній буряк і використовували як його, так і квас. Для смаку додавали сироватку чи маслянку (рідину, яка залишалася після виготовлення сиру й масла), а в особливо урочисті дні забілювали сметаною. Гостроти борщу додавав червоний стручковий перець, особливо поширений на Півдні України. Борщ готували з квасолею (Середнє Подніпров'я, Полтавщина, Поділля), на Півдні додавали злегка підсмажене борошно, пшоняну або гречану кашу (затирали борщ), а на Полтавщині — галушки. На Поділлі для закваски борщу готували спеціальний квас із запарених житніх висівок — грис. На крайньому заході борщ варили дуже рідкий, лише з буряками, заправляючи засмажкою, а для кисло-солодкого смаку додавали сік свіжих вишень або яблук. У піст борщ варили без сала та м'яса, лише на олії, проте намагалися додати до овочевої юшки гриби, в'ялену, сушену або смажену рибу. Червоний борщ широко вживали не лише як повсякденну обідню страву, але й на Різдво, весілля, хрестини, поминки.
             Другий різновид борщу — щавлевий, зелений, або весняний. Його варили з молодим щавлем, кропивою, лободою, листям городнього буряка, засмачуючи юшку круто звареним яйцем і сметаною (сироваткою, маслянкою). Так само як і червоний, щавлевий борщ у піст готували без сала і м'яса, на олії, з грибами та рибою.      

               Третій різновид борщу — так званий холодний (холодник) — готували виключно влітку. Молодий городній буряк варили, різали соломкою, заправляли квасом-сирівцем, сироваткою (маслянкою, сметаною), додавали зелень петрушки, кропу, цибулі, часнику, по можливості круто зварене яйце. Це був сирий борщ, оскільки варили (та й то окремо) лише буряк. Їли охолодженим, нерідко з вареною картоплею замість хліба.

             Спосіб приготування щавлевого і холодного борщу зберігся до наших днів майже без змін. Червоний же борщ отримав для за кваски порівняно нові продукти — свіжі помідори, томатний сік, соус або пасту. Ці додатки поступово витіснили буряковий квас. На Півдні почали додавати до борщу солодкий перець — ротунду.

Вареники (фото28)

             Вареники — одна з найпоширеніших страв з вареного тіста з начинкою. Остання могла бути пісною чи скоромною — залежно від християнського календаря. Як начинку використовували сир, смажену капусту, варену товчену картоплю, мак, калину, вишні та інші ягоди, яблука, варені й товчені сухофрукти (сушину), варену квасолю, горохове пюре, пшоняну чи гречану кашу й навіть борошно. Борошняна начинка була типовою для Полтавщини та Південної Чернігівщини. Для цього підсмажували сало, доки воно не перетворювалось на суху жовту шкварку, і у киплячий смалець, розмішуючи, додавали борошно.

До вареників із сиром, фруктами чи ягодами додавали сметану або ряжанку. Запивали їх холодним свіжим або кислим молоком. У повсякденному меню українського селянина вареники зустрічалися нечасто, вони були окрасою недільного й святкового столу.

 

              (фото28)

              Вареники входили також до складу урочистих трапез (весілля, хрестини, поминки, гостини, храмові свята), їх варили на толоку й обжинки. Вареники були обов'язковою стравою, котру несли молодій дівчата-дружки на другий день весілля, а жінки — породіллі. При цьому примовляли: Щоб повна була завжди, як вареник. У цих випадках вареники символізували продовження роду.

 

Вергуни (фото29) — просте печиво, нехитрі ласощі, які виготовляли із прісного тіста на яйці й сироватці або маслянці. Тісто для вергунів розкачували у тонкий корж, різали на прямокутники чи ромби, у яких робили внутрішній надріз. Потім вивертали усередину надрізу раз чи двічі і смажили у киплячій олії до золотавого кольору.

  (фото29)

 

            Робили вергуни й іншої форми: тонкі пластівці з тіста змащували олією і згортали рулетом, а потім пекли у негарячій печі, однак перевагу віддавали вергунам, виготовленим у перший спосіб.

Вергуни готували дівчата на вечорниці, хазяйки для колядників і щедрувальників, баби-повитухи для онуків. Робили їх і у свята, які припадали на піст.

 Гарбузова каша. (фото30)

 Гарбузи вирощували у кожному без винятку селянському господарстві. Печений або варений гарбуз споживали майже цілорічне — завдяки можливості тривалого зберігання. Гарбузову кашу готували у такий спосіб: очищений від насіння та шкірки гарбуз різали на невеликі

                   (фото30)                 шматки, заливали коров'ячим, а в піст маковим чи конопляним молоком і варили до готовності. Приварене пшоно з'єднували з вареним гарбузом в однаковому співвідношенні, розмішували й запікали. Готували гарбузову кашу  і запечену з яйцями — запіканку, бабку.

                  Запечена гарбузова каша   була атрибутом недільного меню, а звичайну готували на повсякдень. У наші дні гарбузову  кашу   роблять також із рисом або манною крупою.

 

Деруни   (драники, драчаники, терчаники)                    (фото31)  користувалися великою популярністю у народній кухні, особливо у північних районах України. Сиру картоплю терли на тертушці, зливали зайву рідину, додавали ложку-дві білого борошна чи картопляного крохмалю, яйце, терту сиру цибулину, ретельно

                     (фото31)                розмішували і смажили оладки на олії чи смальці. У деруни іноді клали начинку — у м'ясоїд сир із сирим яйцем або січене м'ясо (варене, а то й сире), у піст — підсмажені на олії з цибулею гриби або просто      смажену цибулю.

              Віддавали перевагу дерунам із сметаною або ряжанкою. Іноді додавали білий сметанний соус із підсмаженою цибулею та грибами, заправлений підсмаженим борошном. Нерідко готові деруни (переважно без начинки) складали у макітру чи горщик, заливали сметаною і ставили у гарячу піч.

Споживали цю смачну й корисну страву на сніданок або вечерю, найчастіше — у неділю. Деруни і нині є улюбленою повсякденною стравою.

 

Зрази — один із різновидів  картопляників  чи  оладків.(фото32) Найпопулярнішими були картопляні зрази. Січену телятину або дрібно різану свинячу підчеревину замішували з підсмаженою цибулею, сіллю та спеціями,   потім додавали добре розтерту варену картоплю, яйце,

                                                               Вимішували до утворення однорідної маси,

                      (фото32)                виробляли невеличкі котлетки і смажили їх на олії чи смальці. М'ясо чи сало не були обов'язковим інгредієнтом зраз — до картоплі додавали січені смажені гриби, просто смажену цибулю або січену смажену рибу.

             Картопляні зрази (як і картопляники) готували переважно на Поліссі (правобережна частина). У Східній Галичині, на Поділлі, Київщині зрази робили з борошном, кашами. Подавали до них сметану чи сметанний соус, ряжанку, молоко.

Зрази з м'ясом готували лише у святкові дні; з грибами, рибою, цибулею — у будні, частіше на вечерю. У наші дні зрази лишаються популярною стравою. 

 



 

 

 

 



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       





 

 ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ
ВІННИЦЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

МІСЬКИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

ДОШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД № 60 

 

 

 

 



 

СЕРІЯ ІНТЕРАКТИВНИХ ІГОР

НОМІНАЦІЯ « ЕЛЕКРОННО-ОСВІТНІЙ РЕСУРС ДНЗ»

 

                                                                           Автор:

                                          Білоус Вікторія Володимирівна

                            вихователь ДНЗ № 60

                                                   Кваліфікаційна категорія«спеціаліст»

                         тел.+80679241882

 

 

 

м. Вінниця

2015 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор: Білоус Вікторія Володимирівна, вихователь дошкільного навчального закладу № 60

Білоус Вікторія Володимирівна  «Моя Батьківщина – це моя Україна», інтерактивна гра /В.В.Білоус – Вінниця, ММК, 2015. 87с.

 

 

Рецензенти :

Козловська О.Ф., завідуюча дошкільним навчальним закладом № 60

Півторак А.А., методист міського методичного кабінету Департаменту освіти Вінницької міської ради

 

            В запропонованому електронному  ігровому посібнику «Батьківщина-це моя Україна» міститься 8 ігор  для організації роботи з дітьми 5-7 річного віку по  закріпленню  і узагальненню знань про природу України, державні та народні символи, свята, національний одяг, страви, традиції та звичаї українського народу. В додатку до електронного ігрового посібника зібрано  інформаційно-пізнавальний матеріал «Енциклопедичні сторінки»,  для педагогів та батьків , який подано  по розділах електронного посібника. Посібник створено для педагогів дошкільних закладів,та батьків.

 

Вступ

              В Концепції дошкільного виховання в Україні, Державній національній програмі «Освіта», Законі України « Про дошкільну освіту», Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні підкреслюється велика роль патріотичного виховання, передбачається взаємопроникнення сімейного і суспільного виховання з метою створення для кожної дитини єдиного виховного середовища.

              Дошкільний вік – це  період коли в дитини починає формуватися мораль та образ власного «Я», виникає потреба осягнути явища суспільного життя. І те, що закладено в цей період, згодом, як квітка, розквітає і плодоносить.

             Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, щоб вони розуміли, що Батьківщина — це місце, де людина народилася, живе, де народились і живуть її батьки.

             Виховання любові до Батьківщини – завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей дошкільного віку. Однак в значному ступеню така складність виникає при спробі переносити на дітей «дорослі» показники проявів любові до Вітчизни.

            Дошкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли дитину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе.

           Поданий у посібнику теоретичний і практичний матеріал допоможе  педагогам дошкільних закладів та батькам формувати в дітей громадянські якості особистості,  духовну культуру рідного народу, усвідомлення того, що вони живуть в Україні, в прекрасній ,багатонаціональній, самостійній державі.

 

 

 

 

             Методичні рекомендації

           Ідеалом виховання  є гармонійно розвинена ,високоосвічена , соціально активна й національно свідома людина,що наділена високою громадською відповідальністю,високими гуманними якостями, є носієм кращих надбань вітчизняної культури,здатна до саморозвитку  й самовдосконалення.

           Дошкільний вік – це початок становлення особистості. Особливо протягом  середнього і старшого дошкільного віку відбувається формування культурно-ціннісних орієнтацій духовно - етичної  основи особистості дитини,  розвиток її емоцій, відчуттів, мислення,механізмів соціальної адаптації в суспільстві, починається процес  національно-культурної  самоідентефікації усвідомлення себе в навколишньому світі. Саме з дітьми цього віку варто поглиблено працювати над формуванням  патріотизму. Помічником у цьому для вихователів та батьків стане  електронний ігровий посібник «Батьківщина-це моя Україна» в якому міститься 8 електронних ігор,об’єднаних однією темою: «Державні символи України», «Народні символи України», «Природа України», «Свята», «Українські національні страви», «Український національний одяг», «Природа України», «Сім чудес України».

             Ігри спрямовані на організацію роботи  по  закріпленню  і узагальненню знань дітей середнього та старшого дошкільного віку про рідну країну .

            Завдання посібника  збагачувати уявлення вихованців про рідний край,  про національні і державні символи України;розвивати пізнавальний інтерес до традиційного одягу українців, зокрема української сорочки, віночка. Збагатити знання дітей про національні українські страви,виховувати шанобливе ставлення до традицій та звичаїв українського народу, його культури , історії.

           Електронний посібник може використовуватись вихователем,як в індивідуальній роботі з дітьми поза заняттями,  так і в роботі з підгрупами під час занять.

          В додатку до електронного ігрового посібника зібрано  інформаційно-пізнавальний матеріал «Енциклопедичні сторінки»,  для педагогів та батьків,  який подано   по розділах електронного посібника.

          Завдання педагогів та батьків об’єднати зусилля у розвивально – виховному впливі на дитину , формуванню  в неї позитивного світосприйняття , любові до рідного краю, формувати в дітей бачення помічати красу традиційного українського життя,вчити вихованців пишатися своєю країною.

          Електронний ігровий посібник спрямований на допомогу вихователям дошкільних закладів та батькам для організації роботи з дітьми 5-7 річного віку. Поданий у посібнику теоретичний і практичний матеріал допоможе  педагогам дошкільних закладів, батькам формувати в дітей громадянські якості особистості.

 

 

 

Опис ігор

 

 Державні символи України

 
 

            МЕТА: Закріпити знання дітей про державні символи України, їх значення Формувати пізнавальний інтерес до державних символів України.
Розвивати у дітей пам'ять, увагу, логічне мислення. Виховувати патріотичні почуття .

           ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати державні символи. Обрана картинка символу має переміститись на мапу України.

           ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші.

Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє, вони грають по черзі. Перемагає той, хто правильно обере символи держави.

           ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати потрібну картинку,її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана картинка не перемістилась на мапу, право ходу переходить до суперника.

 

 

Народні символи України

 

          МЕТА: Закріпити знання дітей про народні символи України, їх значення. Формувати пізнавальний інтерес до народних символів  українського народу.
Розвивати у дітей пам'ять, увагу, логічне мислення. Виховувати патріотичні почуття .

          ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати  картинки, які характерні для  народного символу. Обрана картинка має переміститись до символу.

         ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші.

Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. Перемагає той, хто обере більше правильних картинок.

         ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати картинку, її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана картинка не перемістилась до народного символу, право ходу переходить до суперника.

 

 

 Природа України

           МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з природою рідного краю, з її рослинним та тваринним світом.

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати інтерес і любов до рідної природи.       

           ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати природні об’єкти характерні для місцевості рідного краю . Натискаючи на ліву кнопку миші, розмістити потрібні рослини і тварини .

          ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

          ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб об’єкти розмістились  у відповідних місцях їх потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний об’єкт, право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере рослини та тварини рідного краю.

 

Народні свята в Україні

           МЕТА: Розширити уявлення дітей про державні,релігійні та народні свята в Україні, традиції та обряди їх святкування. Формувати пізнавальний інтерес до звичаїв українського народу.

Розвивати у дітей пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати інтерес і повагу до українських звичаїв .

          ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати зайву картинку, яка не має відношення до даного свята. Зайва картинка має збільшитись у розмірі.

          ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. Перемагає той, хто обере більше зайвих картинок.

 

Сім чудес України

               ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати зайвий об’єкт, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо картинка не збільшилась, право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере зайві картинки.

              МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з визначними місцями рідного краю. Вчити обирати з поданих об’єктів «Чудеса України».

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати пізнавальний інтерес і любов до рідної країни

              ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати фото визначного місця,що входить до «7 чудес» України. Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати потрібне фото .

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати.  Якщо гравців двоє , вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

             ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою  кубика чи лічилки. Правильно обраний об’єкт має збільшитись у розмірі, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний об’єкт,  право ходу переходить до суперника. Перемагає той, хто правильно обере «7 чудес України».

 

 

Український віночок

            МЕТА: Ознайомити дітей з різновидами віночків. Вчити добирати квіти з яких  сплетений віночок. Розвивати мислення,увагу  дітей . Виховувати інтерес до народних символів , естетичні смаки.

            ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати квіти, які вплетені в віночок. Правильно обрана квіточка має розміситись навколо віночка.

            ПРАВИЛА:Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

ХІД ГРИ:  У гру можуть грати 1-3 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб квіти розмістились  навколо віночка,їх потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші.

Якщо квіточка залишилася на місці, право ходу переходить до суперника.

Перемагає той, хто швидше обере квіти до віночка.



 

Український одяг

             МЕТА: Продовжувати знайомити дітей з українським національним одягом. Вчити обирати серед різного одягу національний.

Розвивати  пам'ять , увагу , логічне мислення.

Виховувати у дітей бажання носити український національний одяг.

             ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Обрати серед елементів  одягу національний. Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати потрібне вбрання .

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений об’єкт не переміщувати. Якщо гравців двоє і більше, вони грають по черзі. При допущеній помилці хід переходить до суперника.

            ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Правильно обраний елемент одягу збільшується, його потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрано неправильний одяг, право ходу переходить до суперника.  Перемагає той, хто  обере більше національного одягу.

 

 

              МЕТА: Закріпити знання дітей про традиційні страви України. Вчити обирати з поданих страв національні. Розвивати у дітей пам'ять , увагу , логічне мислення. Виховувати пізнавальний інтерес до української кухні.

             ІГРОВЕ ЗАВДАННЯ: Натискаючи на ліву кнопку миші, обрати  національну страву. Обрана страва має переміститись в миску.

             ПРАВИЛА: Працювати лише лівою кнопкою миші. Виділений картинку не переміщувати. Якщо гравців двоє, вони грають по черзі. Перемагає той,хто обере більше національних страв.

             ХІД ГРИ: У гру можуть грати 1-2 гравці. Черговість ходу визначають за допомогою кубика чи лічилки. Щоб  обрати потрібну страву, її потрібно виділити і натиснути ліву кнопку миші. Якщо обрана страва не перемістилась в миску, право ходу переходить до суперника.

 

 

 

Енциклопедичні сторінки

(на допомогу педагогам та батькам)

 

Державні символи

 

 Державний Прапор України

 

           Прапор — це певного кольору чи кольорів і форми полотнище з емблемами та іншими прикрасами, яке є символом країни, території, організації, партії, навіть однієї особи. Залежно від ритуалу прапор кріпиться до древка, піднімається на щоглі, просто вивішується чи розстеляється.

           Українські національні кольори — синій і жовтий. З давніх-давен українська земля була хліборобським краєм. Блакитне небо над золотою нивою — ось який прекрасний зміст нині вкладає у національні кольори кожен українець-патріот. Отже, наш прапор — синьо-жовтий. А чи можна сказати, що він жовто-синій? Ні, оскільки за правилами геральдики (наука, що вивчає герби) кольори «читаються» згори донизу. До прапора виявляють пошану, схиляючи голову чи вклоняючись, а часом і стають на одне коліно. Військові віддають прапорові честь.

 

 

Державний Герб України

                                                                                     фото 2

         Великий Державний Герб України(фото 2), згідно зі статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

19 лютого 1992 р. Верховною Радою України (фото 2) ухвалена постанова "Про Державний Герб України", якою було затверджено «Тризуб, як малий герб України» i, відповідно, головний елемент великого герба. З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття. За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Після київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб.

 

Державний Гімн України

            Державний гімн України — один з головних державних символів України поряд з прапором і гербом. Державним гімном є перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно його «Музичну редакцію» ухвалила Верховна рада України 15 січня 1992 року; слова гімну затверджено законом «про Гімн України» 6 березня 2003 року

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам браття  молодії , усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положем за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Народні символи

                Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ.

                В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символікою Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.
                Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках.

Народні символи це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні.

 

Тополя  (фото 3)
До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

              
           Здавна у нашому народі найбільш  шанованим деревом є верба.  «Без верби і калини – нема України», – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: «Де вода, там і верба».            Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. 

 

                      фото 3                          Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття.
         Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.
Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.
Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша:

           "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."
    А якщо впадеш ти на чужому полі,
    Прийдуть з України верби і тополі;

           Стануть над тобою, листям затріпочуть,

     Тугою прощання душу залоскочуть.

               Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди.

                                                                 Калина(фото4)
     Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди.

     Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.
      З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але 

               фото 4                        загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс

                                                кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.
            Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.
Оспівана калина у поезіях Т. Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.

 Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

 

                                                          Дуб (фото 5)

 Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура-8м.
Підчас грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева -54 припадає на дуб.

 

                     (фото5)
             Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили.

            Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

 

                       

                                                    Барвінок (фото 6)

Є у нас і квіти -символи. Одною з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок.

                       (фото 6)                   Він   зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

                                                 Тваринні символи України

           Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

Зозуля (фото 7)

              Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих - то де їм місце? В раю.

І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося "Вирій". А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кува-

ти довгі роки життя людям.   (фото 7)                

  довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю,                         

                             

 Лелека(фото8)
      Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. Ну, а як відомо - від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у

 

  (фото8), а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.
Лелека є символом птаха, що за старовинними переказами в давній Україні-Русі символізувала Матір Славу - жіночий образ Святого Духа - покровительки України-Русі. До речі, символом Олімпійської збірної України теж є лелека.

 Журавель (фото9)

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

"Журавлі кру, кру,

     В чужині умру,
    (фото 9)                       

                                                      Доки море перелечу,

    Крилонька зітру,"

– скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

Ластівка (фото 10)

Символом матері є ластівка.   Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла

вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ

            (фото 10)

довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожанниці - покровительки матері - породіллі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір’їв.

   Соловей (фото 11)
     Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну.

         (фото 11)              Але що були  солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.
              Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у якомусь селі. Всі люди в той час були в полі і село було німе. – Що то за люди тут живуть? - подумав соловей.  - Ні тобі пісні, ані музики не чути. Але зайшло сонечко, і люди гуртом повертали додому. То тут, то там чулися пісні. Але пісні були сумними. Тяжка праця за день забрала багато сил. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов'ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Але все те було вже знайоме цареві і він сердився.                    Аж ось під вікнами заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув - і велів тому солов'ю співати день і ніч ...
Зачудовані солов'ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі  пісні.

 

НАРОДНІ СВЯТА

ДЕНЬ СВЯТОГО АНДРІЯ ПЕРВОЗВАННОГО (фото 13)

13 грудня святкуємо День святого Андрія Первозванного. Андрій був першим з апостолів, хто пішов слідом за Ісусом Христом. Згодом він привів до Спасителя свого рідного брата — святого апостола Петра. Із братом раніше Андрій займався рибальством. І вирушив святий Андрій із проповіддю святого слова у східні країни, до Дніпра.

Давня легенда говорить, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнську віру на побережжі Чорного моря й у Києві. Літопис, який датується XIII століттям, містить переказ XIII століт.

              (фото13)               переказ про заснування Києва Андрієм Первозванним: «На цих горах засяє ласка Божа, буде велике місто...»

         Незважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничніших, найцікавіших, цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калетою та інші ворожіння.

      Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя. Ворожити слід у ніч перед святом.

       Одним із найпоширеніших способів ворожіння є випікання балабушок (маленькі тістечка круглої форми з білого борошна). Для балабушок треба носити воду... ротом. Хлопці теж не гають часу — до їхніх святкових «обов'язків» уходить якомога більше смішити дівчат, щоб вони воду не донесли до місця призначення. Коли дівчата вже знесилені від сміху, вони домовляються з хлопцями, щоб ті не смішили, а натомість обіцяють їм частування. Нарешті, балабушки спеклися й охололи. Тепер кожна дівчина позначає своє тістечко (можна папірцем, ниткою або ще якимось чином — хай фантазія підкаже); на підлогу стелять чистий рушник, на нього розкладають балабушки. Потім до дому пускають голодного собаку та слідкують, чию балабушку та яким чином пес з'їсть першою. Першою вийде заміж та дівчина, чия балабушка буде з'їдена першою. Якщо пес віднесе тістечко з рушника вбік, значить, хазяйці цієї балабушки судилася доля далеко від рідних країв. Дуже погано, якщо собака не з'їсть балабушку, а лише надкусить.

Інший спосіб ворожити — слухати попід вікнами в ніч перед Андрієм. Почуте дівчата тлумачили відповідно до можливостей власної фантазії.

        Пізно ввечері дівчина набирає жменю коноплі (або символічно — будь-якого зерна), сіє на снігу та примовляє:

Андрію, Андрію, Коноплі сію, Спідницею волочу, Заміж вийти хочу.

Потім слід набрати жменю снігу в тому місці, де сіяла коноплі, і вже в домі, коли сніг розтане, рахує насіння. Якщо парна кількість виходить — подружнє життя буде щасливе, якщо непарна — не дуже.

        Або ж виконується «засівання конопель» (іноді замість конопель використовується льон або мак). Як правило, це відбувалося так: у найбільш глухому кутку двору (біля криниці або дровітні) дівчина в темряві засіває жменю насіння. Потім, зігнувшись так, щоб її спідниця або фартух торкалися землі, дівчина кілька разів обходить засіяне місце, «волочачи коноплі». Ці дії супроводжуються спеціальною магічною формулою — віршами на зразок наведених вище:

Андрію, Андрію!

Я на тебе льон (коноплю) сію

І запаскою волочу,

Бо я заміж хочу!

Дай же, Боже, знати

З ким весілля грати.

           Якщо дівчині цікаво, яка професія буде в майбутнього чоловіка, вона розкладає на підлозі миску з водою, трохи пшениці та дзеркальце, а потім пускає півня. Якщо півень спершу клюватиме зерно — чоловік буде добрим господарем, якщо гляне в дзеркальце — ледарем, а якщо спочатку нап'ється води — п'яницею. Про фах майбутнього чоловіка можна «дізнатися» й іншим чином: дівчата йшли до водойми й набирали трохи намулу в жменю. Потім удома слід уважно розглянути принесене? трісочка в намулі пророкує, що чоловік буде теслею, шматочок шкіри — шевцем, просто пісок — можливо, муляром тощо. Багато в цьому разі залежить від гостроти зору й творчої уяви дівчини, яка ворожить.

               Щоб «визначити» ім'я нареченого дівчина виходить на вулицю й запитує першого ж чоловіка, який їй зустрінеться, як його звати. Відповідь — ім'я майбутнього чоловіка.

             З кусання калети розпочинається Андріївський вечір. Уся молодь — і парубки, і дівчата — сходяться разом. Кусання калети — один із важливих обрядів цього свята. Калета — це великий солодкий, з медом і фруктами борошняний корж,

зверху оздоблений сухими вишнями чи родзинками, «щоб і гарна була Калета».

 

ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ (мал. 14)

        Дуже давно в місті Мірра (Італія) жив хлопець на ім'я Миколай. Він був єдиною дитиною в дуже багатій родині, але батьки померли рано. Тому Миколай став відлюдником, мрійником, звернувся до вивчення наук. Легенда розповідає, що одного разу Миколай дізнався, що на околиці міста живе бідна дівчина, яка не може вийти заміж тільки тому, що не має посагу. Хлопець вирішив зарадити біді дівчини. Уночі він прийшов у її дім і непомітно підкинув пакунок із необхідною сумою грошей їй у вікно.

         (мал. 14)                          Ясна річ, бідна дівчина вирішила, що це

втручання неземних сил, і містом поширилася чутка, що янгол спустився з неба й допоміг закоханим. Це була найщасливіша подія в житті Миколая, він зрозумів, що його призначення — робити добро.

             Ще багато добрих справ зробив Миколай, і весь час він ховався, не виказував свого імені, а місто дивувалося все більше. Але люди дуже цікаві, тому й вистежили хлопця. Коли вони дізналися, хто насправді цей добродій, то зробили його своїм єпископом. По смерті він був канонізований. За переказами, навіть його святі останки мають надзвичайні властивості: вони зберігаються нетлінними й виробляють чудесне мирро, від якого багато людей зцілилися.

Напередодні 19 грудня (а саме цього дня святкуємо день святого Миколая) до дітей має завітати святий Миколай і покласти під подушки або в чобітки миколайчики — приємні подарунки від доброго святого за гарну поведінку протягом року.

             За радянських часів це свято було частково забуте, традиції зберігалися тільки в Західній Україні. Натомість зараз відбувається надзвичайно швидке відродження таких приємних національних традицій. На честь цього святого названо велику кількість церков по всій Україні.

 

НОВИЙ РІК (фото 15)

       Це одне з найбільш таємничих, урочистих і «родинних» свят, яке обіцяє здійснення мрій кожному, хто вірить у дива. Очікують дива не тільки діти, але й дорослі, навіть якщо вони зовні серйозні й не подають виду.

За стародавньою легендою, Дід Мороз мешкає далеко на півночі Європи, у Фінляндії.

(фото 15)                                 Звичний транспорт для Діда Мороза — запряжені в сани олені. Роздавати новорічні подарунки він починає з Лапландії. Легенда дуже красиво описує Лапландію: води там покриті срібним льодом, а на небі замість сонця — прекрасні зорі. Проте це тільки одна з легенд. А ось трошки історії. На думку дослідників, справжній Дід Мороз мешкав на березі Середземного моря. Наприкінці III століття в Лікії, біля кордону із сучасною Турцією, жив парубок на ім'я Ніколаус. Він мав духовне звання й був шанований людьми за доброту, прагнення допомогти бідним і знедоленим. Саме за ці заслуги його й вважають святим. Цей святий не тільки намагався зарадити біді ближнього, але й знаходив і повертав додому викрадених дітей. Похований Ніколаус у соборному храмі в місті Мірра, що в Італії. Місцеві жителі до сьогодні вшановують останки цього святого.

           Коли європейські переселенці оселилися в Америці, вони принесли на континент і свої традиції, легенди, перекази, і серед них — традицію вшанування святого Ніколауса. А Санта Клаус — не що інше як святий Ніколаус (пригадайте наше свято святого Миколи, що припадає на 19 грудня). А в 1822 році в Америці було видано книгу «Прихід святого Миколи». Автор Клеменс Мур розповідає про надзвичайну й таємничу зустріч хлопчика та святого Миколи напередодні Різдва. Дослідники схильні вважати саме цей рік — рік виходу книги у світ — роком народження Діда Мороза.

        Неможливо визначити, який народ почав святкувати зустріч Нового року першим, оскільки цей день свят кується всіма народами нашої планети з давніх часів. Але до кожного народу Новий рік приходить «у свій час», відповідно до традицій, звичаїв, легенд цього народу, пов'язаних із місцем проживання, історичною долею та ін. Але все ж таки пальму першості у справі святкування Нового року деякі вчені віддають китайцям, які свого часу започаткували традицію привітання одне одного святковими листівками. Первинні листівки містили лише ім'я того, хто їх вручав, на них не було ні привітань, ні побажань. До речі самій святковій листівці вже понад тисячу років.

             Слов'яни за стародавніх часів ушановували бога вишень Керніса — навесні на вишневих гілках запалювали святкові свічки. Цю традицію в слов'ян  запозичили німці .

          За часів Київської Русі запалювання вогнів було обов'язковим елементом у процесі «програмування» гарного врожаю. 1 вересня — цивільний Новий рік, виникнення якого пов'язане з тим, що цього дня цар вершив суд.

Поступово всі європейські народи почали святкувати Новий рік 1 січня. На теренах Київської Русі початок нового року на 1 січня переніс цар Петро І у 1700 році. Відповідно до історичних згадок, перший день нового року був відзначений урочистим парадом на Красній площі в Москві. І він же, Петро І, увів традицію прикрашати вічнозелені дерева, активно впроваджуючи також святкові привітання, феєрверки, новорічні кумедні костюми з масками.

           В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям.             Гілки «дідуха» — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Він символізував спільного предка.

           Вважається, що Новий рік треба зустрічати в обновках, щоб весь рік були обнови. За повір'ям, який перший день нового року, таким буде й весь рік, тону бажано важку й неприємну роботу відкласти на потім.

Напередодні свята діти пишуть листа Діду Морозу, розповідаючи про свою поведінку протягом минулого року й загадуючи бажання, які Дід Мороз постарається виконати.

            Вступаючи до нового року, кожному з нас варто озирнутися назад, оцінити, як ми поводилися минулого року, що доброго та приємного встигли зробити, які спогади беремо із собою до року наступного. І дійти висновків, що ще залишилося виконати наступного року. Ми завжди сподіваємося отримати від долі подарунки в новому році.

СВЯТ-ВЕЧІР. (мал. 16)

Одне з найбільш важливих родинних свят, один із найбільш магічних днів, коли кожна сім'я і словом, і ділом створювала у своїй оселі атмосферу затишку, багатства, щастя й миру, — Свят - вечір, що припадає на 6 січня.

Цього дня ще від самого ранку хазяйка береться до роботи: у першу чергу слід виконати магічну дію — добути «новий вогонь». Для цього треба взяти кремінь та кресало, що пролежали під образами останні дванадцять днів, потім перехреститися тричі й викресати «новий вогонь», ставши обличчям до сходу сонця. Протягом останніх

дванадцяти днів останнього місяця

                   (мал. 16)                       господиня сушила дванадцять полін, які саме                        тепер і треба розпалити «новим вогнем».

              А потім настає черга приготування дванадцяти святкових страв. Зазвичай це узвар, варений горох, смажена капуста, риба, квасоля, вареники, картопля, гриби, гречана каша, голубці, коржі та пшенична кутя. Ця багата вечеря обов'язково має бути пісною; до столу господиня в основному подає дари саду й городу, щоб таким чином подякувати минулому року за благополуччя родини.

             Добрий господар теж не гає часу, поки господиня порається біля печі: він повинен напоїти й нагодувати худобу, прибрати в хліві, ретельно оглянути двір, дім — усе своє господарство. Уся родина, усе живе й неживе, що має відношення до сім'ї, повинно бути готове до зустрічі урочистого свята. Обов'язково слід повернути до господи все, що було де-небудь забуте або кимось позичене.

                  Уся родина цього вечора неодмінно має бути разом, щоб і протягом року пам'ятати про міцність родинних вуз. Старі люди кажуть, що та людина, яка проведе Свят-вечір поза сімейним колом, весь рік блукатиме світом, почуватиметься незатишно й одиноко. Важливо також у цей день пробачити всі кривди, що були вам заподіяні, щоб не брати образи й поганий настрій із собою до майбутнього року.

            Отже, весь день минає в поранні по хазяйству, веселих і важливих турботах. Прийнято цього дня не снідати й не обідати; дещо з'їсти в обідній час дозволяється хіба що дітям задля збереження нормального функціонування травної системи. Коли ж починає вечоріти, хазяїн дому готує символ урожаю — «дідуха». Переступаючи поріг рідного дому, господар вітається з хазяйкою так, наче вони вперше цього дня побачилися, вітає зі Свят - вечором, бажає ста років щастя та здоров'я всім, хто є присутнім у домі. Завершивши святкові побажання, він ставить «дідуха» під образами, кладе побіч нього господарське начиння, а господиня застеляє все це новою білою скатертиною.

            Потім хазяїн уносить до хати невеликий оберемок сіна й соломи. Солому треба постелити на підлозі, а сіно — розділити на дві частини, бажано нерівні. Меншу частину слід покласти на покутній бік святкового столу, а більшу — під цей же стіл. На цю копицю треба поставити невеличку ладанку, щоб оселя сповнилася святковими ароматами, а збоку від сіна — залізні господарські речі, наприклад сокиру або леміш. Хазяї дому з хлібом і ладанкою в руках обходять все своє господарство, обкурюючи і таким чином забезпечуючи захист дому від відьом та інших злих сил. Хазяйка посипає землю дрібним насінням маку, а хазяїн «зарубує поріг».

             Ці магічні дії допомагають господарям дому захистити свою оселю від злих сил не тільки на цей вечір, але й протягом усього наступного року. Існує традиція класти під святкову скатертину по голівці часнику під кожен кут — знову ж таки задля захисту від ворожих людині сил.

Святкова вечеря, як уже згадувалося, обов'язково повинна бути приготовлена на «новому вогні», за умови дотримання магічних законів цього вечора. Ось основні дії, що передбачені стародавніми українськими традиціями святкування.

             Дитина віком до семи років кладе на сіно, що лежить на кінці столу, три хлібини, дрібку солі, воскову свічу. Потім господиня ставить на стіл вечерю, а на покутті — кутю й узвар. Надвечір діти вже дуже голодні, але вони знають, що зарано просити їсти, неодмінно треба дочекатися, поки зійде вечірня зоря — знамення того, що Син Божий народився. Коли сходить вечірня зоря, до кімнати входить господар і урочисто повідомляє, що Свят - вечір розпочався. Перш ніж перейти до святкового прийому їжі, він має нагодувати свою худобу, «пригостити» її всіма святковими стравами, подякувати їй за вірну службу протягом минулого року. Господиня в цей час так само пригощає святковою вечерею свійську птицю.

          Цього дня в жодному разі не можна бити тварин — це великий гріх. Власне, бити тварин будь-якого дня не треба.

Коли господарі повертаються до хати, хазяйка вимикає світло, велить дітям принишкнути, а хазяїн виходить за двері зі святковою вечерею в руках і гукає до безкрайого зоряного неба: «Морозе, іди до нас кутю їсти!» Далі звичай велить мовчки почекати, чи не відгукнуться таємничі сили природи, а потім гукнути ще двічі. Після третього заклику господар мусить промовити: «Як не хочеш іти до нас, то й не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди на моря, на ліси, на гори, а нам шкоди не роби!»

            Потім він тричі припрошує сірого вовка, аби не брав у господі ні телят, ні ягнят, ні поросят, а насамкінець — злі бурі й вітри. Після виконання цих магічних дій господар, не озираючись, повертається до хати, причиняє за собою двері. І до самого кінця вечері не можна відчиняти двері й тим більше виходити з дому.

             На Свят - вечір родина обов'язково згадує своїх померлих родичів, припрошує їх узяти участь у вечері. Сідаючи за стіл, необхідно подути на стілець, щоб «не придавити мертву душу» , яка, імовірно, прийняла запрошення на цю святкову вечерю. Для мертвих душ родичів можна або залишити узвар на вікні, або після вечері не прибирати зі столу немиті ложки — начебто щоб душі лизали й не залишилися голодними. Хазяїн дому тричі обходить «за сонцем» навколо столу з кутею та свічкою в руках, потім на колінах перед образами молиться за померлих родичів. Дружина й діти діють так само. Потім уся родина молиться за свою родину й господу — аби все на добре велося. Далі господар закликає всі грішні й праведні душі на Святу вечерю, передає миску з кутею господині. І тільки після цього родина починає разом вечеряти.

           Першою традиційно слід куштувати кутю, а потім уже решту приготовленого, запити все узваром. Якщо сталося так, що в господі гостює стороння людина, її обов'язково кличуть до святкового столу. Гість на Свят - вечір приносить щастя до оселі.

          Будь-яка дрібничка під час святкової вечері має величезне значення, зокрема вся родина уважно стежить за тінню на стіні — вона віщує події майбутнього року. Не можна багато говорити, не годиться виходити під час вечері з-за столу, забороняється пити, бо якщо дитина витримає спрагу — справжнім козаком буде. Якщо за святковою вечерею дівчина чхне — це знак, що вона заміж вийде, якщо хлопець чхне — добрим козаком буде. Раніше батько в такому разі доньці дарував теля — на щастя, а синові — лоша.

               Важлива подія цього вечора — діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом. Ось кілька уривків — прикладів українських святкових привітань — колядок.

... На райських дверях Господь Бог стоїть,

Господь Бог стоїть, сам три служби служить:

Першу службу — за господаря,

Другу службу — за господиню,

Третю службу — за челядочку,

За челядочку, за сина й дочку...

Хай дасть вам Бог!

Нова радість стала,

Яка не бувала:

Зірка ясна над вертепом

Весь світ осіяла.

Де Ісус родився,

Там світ просвітився,

І чабани з ягнятком

Перед Божим дитятком

На коліна стають,

Царя-Бога вихваляють:

Ой ти, Царю, наш Царю,

Наш небесний Володарю,

Пошли, Боже, літа многії

Цього дому Господарю,

Щоб і хліб родився,

Щоб і скот плодився,

Щоб і пан-господар

Нічим не журився.

Описуючи чесноти й красу хазяїв дому, колядники вдаються до поетичних образів:

У тім саду три тереми:

В одному — красне сонце,

У другому — ясний місяць,

У третьому — дрібні зірки.

Ясний місяць — пан господар,

Красне сонце — жінка його,

Дрібні зірки — його діточки.

Добрий вечір!

 

 

 

 

 

 

  РІЗДВО ХРИСТОВЕ 

              У деяких регіонах України колядувати можна вже 6 січня, в інших місцевостях — 7 січня, на Різдво Христове. Колядувати можуть і діти, і парубки й дівчата, інколи навіть і солідні господарі.

          Яка ж історія цього свята? Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.

          Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Вифлеєма прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з'явитися всьому населенню на перепис. Оскільки на перепис населення Римської імперії зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди зазвичай ховалися чабани. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті. На небі засяяла Вифлеємська зірка, орієнтуючись на неї, до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і смирно. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка.

           До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.

Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день Зародження у світі.

           Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.

Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР (СВЯТО МЕЛАНКИ)

            Щедрий вечір, що припадає на 13 січня, уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Цього дня батько ховається від своїх дітей за символом багатства та щедрості — за пирогами.

          Діти повинні вдавати, що в цю мить батька не бачать — так велить традиція. Вони мусять запитувати в матері, де ж тато подівся. А «здивована» мати бажає, аби й наступного року діти за пирогами батька не помітили.

Після цього господар хреститься та запрошує родину до столу — до щедрої куті.

          Для дівчат одна з найважливіших цього вечора справ поворожити. Здебільшого ворожать так само, як і на Андрія: бігають запитувати ім'я в першого стрічного; кидають чобіт через плече — куди носком буде звернений, у той бік і заміж дівчині йти; навпомацки лічать кілки в огорожі, на якій зупиняться — прикрашають, а потім роздивляються, чи гарного «нареченого» собі вибрали, тощо.

Водіння кози:

       Цього дня козу водять. Саму козу здебільшого роблять із дерев'яної палиці, один із кінців якої слід розколоти — це будуть роги. Роги можна прикрасити на власний смак, зокрема, можна прив'язати дерев'яні ложки — козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляють якийсь віхтик — це буде козячий хвіст. Коли коза готова, її треба «одягти» в старий кожух хутром нагору, але так, щоб видно було, де в цієї імпровізованої кози «морда». Рукава кожуха мають звисати вниз — це «ноги» кози. От той, хто цього вечора «коза», залізає під кожух, однією рукою тримається за прикрашену палицю та крутить «хвостом».                 Окрім «кози», компанія вибирає на вечір «кота» — зазвичай це наймолодший хлопець із гурту; до обов'язків